Реферат, referat, рефераты, эротика, галереи, модели, секс, economics, education, Ukraine, реферати, рефераты, економіка, economics, referat, referats, education, освіта, Україна, Ukraine, Біологія, Всесвітня історія, Географія, Екологія, Економіка
Новини сайтуПро проектРекламодавцямЗворотній зв`язокКонтакт
УАРЕФЕРАТ - Українські реферати, курсові, дипломні, книги, енциклопедії, варез, тести, шпори, еротика, софт, форум, спілкування, знайомства
РефератиБібліотекаПортфельЗамовленняNet пошукПрацевлаштуванняЗнайомства
ФорумНовиниПодіїКуплю/продамКlubнікаМегаДОСТУП
Детальна інформація
Тема: Українська культура 18-19 ст.
Тип документу: Реферат
Предмет: Історія України
Автор: фелікс
Розмір: 50.5
Скачувань: 9248
Національний університет “Києво-Могилянська академія”
Миколаївська філія
Кафедра історії та філософії
Реферат на тему
Культура України XVIII – XIX ст.
Виконав:
студент групи 103
комп’ютерного факультету
Лотошников Микола Олександрович
Перевірила:
кандидат історичних наук, доцент кафедри історії і філософії
Самчук Вікторія Леонтіївна
Миколаїв 2001
План

ВСТУП
ЖИТЛО УКРАЇНЦІВ
ОДЯГ
УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ
АРХІТЕКТУРА УКРАЇНИ У 18 – 19 СТ.
МАЛЯРСТВО, ГРАВЕРСТВО І ХУДОЖНЄ МИСТЕЦТВО.
ОСВІТА У XVIII – XIX СТ. ТА РОЛЬ КИЄВО – МОГИЛЯНСЬКОЇ
АКАДЕМІЇ В КУЛЬТУРНОМУ ТА ІСТОРИЧНОМУ ЖИТТІ.
РОЗВИТОК НАУКИ У 18 – 19 СТ.
МУЗИКА ТА ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО В 18 – 19 СТ.
ЛІТЕРАТУРА 18 – 19 СТОЛІТТЯ.
ВИСНОВКИ
ЛІТЕРАТУРА
ДОДАТКИ
Вступ
У 1654 році на Переяславський раді було проголошено приєднання українських земель до Російської держави. Внаслідок цього і наступних актів (Андрусівське перемир’я 1667р., “вічний мир”1687р.) до складу Росії увійшли Лівобережна Україна, Київ з прилеглою територією, Запоріжжя, Чернігово – Сіверщина.
Після зазначених договорів Україна отримала політичну автономію в складі Росії. Однак царський уряд зразу ж почав поступово її обмежувати; до 80 – х років XVIII ст. останні залишки автономії були ліквідовані: у 1775 році козацтво, як клас, було ліквідоване. На Україну поширюється загальноімперські порядки, адміністративні закони і соціально – економічні умови, включаючи кріпосництво, її територія була поділена на губернії, або намісництва, з адміністративними і територіальними закладами.
У другій половині 18 ст. відбувається значне піднесення товарно – грошових відносин, поглиблюється соціальне розшарування населення, зростає виробництво із застосуванням найманої праці, розвиваються міста.
Перемога над Туреччиною у війнах 1768 – 1774 та 1787 – 1791 рр. забезпечила Російській імперії володіння Північним Причорномор’ям. Включення до її складу так званої Новоросії, яка згодом стала однією з частин української етнічної території, здійснювалося, насамперед, через воєнно – стратегічні міркування. Влада надавала пільги при поселенні на цій території і тому тут крім українців та росіян, поселилися також представники і неслов’янських народів.
Інакше відбувалися процеси етнічної консолідації в західних областях України (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття). Галичина після першого поділу Польщі була загарбана Австрією. Через деякий час Австрія захопила й Буковину. Закарпаття залишилося під владою угорських феодалів. Таким чином, у кінці 18 на початку 19 ст. основна маса населення західноукраїнських земель перебувала під подвійним гнобленням – австрійської монархії та польських, угорських, українських поміщиків та буржуазії.
Після возз’єднання Лівобережної і Правобережної України внаслідок другого і третього поділів Польщі та звільнення Північного Причорномор’я були створені умови, які забезпечили єдність економічного розвитку на значній території сучасної України, що сприяло прискоренню процесів етнокультурної консолідації українського народу.
Водночас Україна дедалі більше залучалася до єдиного загальноросійського ринку. Зміцненню міжнаціональних зв’язків сприяла також зростаюча соціальна і територіальна рухливість населення.
У 19 столітті на Україну поширюються загальноросійські рухи та тенденції в розвитку: піднесення часів війни 1812 року, декабристський рух та повстання 1825 року, загальноросійська криза феодально – кріпосницьких відносин та скасування у 1861 році кріпацтва. Після цього відбулася черга реформ Олександра ІІ: реформа освіти, адміністративна реформа тощо. Набувають поширення різні рухи: народництво (зокрема з цим рухом пов’язана Чигиринська змова 1881р.), москвофілів, космополітів та інші.
На фоні цього відбувається промислове зростання на Україні, збільшується капіталовкладення іноземців в економіку – бельгійці, німці тощо. Розвиваються нові галузі виробництва. Економічному піднесенню зокрема сприяло скасування кріпосного права – набувають поширення капіталістичні відносини. Так, до Першої світової війни Російська імперія входила до шести найбільш розвинених капіталістичних країн світу.
На Україну поширюються загальноросійські русифікаторські напрямки (Валуєвський циркуляр та Енський указ).
На Західній Україні важливою подією була революція 1848 – 1849рр. (“весна народів”), яка дала поштовх для розвитку культури, національному самовизначенню українців. У 1861 році відповідно до нової австрійської Конституції Галичина була автономною з власним сеймом. Відбувається створення товариств, які вели просвітницьку діяльність. На Західній Україні першою виникає Русько- Українська радикальна партія ( 1898р., засновник І.Франко).
Але не дивлячись на складні умови періоду кінця 18 – 19 століття, українська національна культура активно розвивається, набуває самобутніх рис
1. Житло українців
Особливості природно-географічних, соціально-економічних та історичних умов різних районів України сприяли розвиткові своєрідних форм поселень, садиб та типів житла. Отож народна архітектура українців, котра в своїй джерельній основі мала багато спільних східнослов,янських ознак, уже в 17 –18 ст. набула рис яскравої національної виразності. Про це свідчать наведені нижче особливості традиційної архітектури окремих історико-етнографічних районів України.
На території України історично сформувалися три зони сільських поселень: північна, центральна і південна. Північна зона (Полісся, Волинь) характеризувалася поширенням багатодвірних поселень переважно вуличного типу. У східній частині цієї зони (Чернігівщина та Новгород-Сіверщина) поряд із вуличними побутували безсистемні та безсистемно-вуличні поселення, що надавали своєрідності регіону.
Внаслідок історичних особливостей заселення та розвитку господарства центральної зони (український Лісостеп та ін.), де майже до18 ст. селяни мали можливість одержувати землі під забудову на основі вільної “займанщини” та інших пільг, тут з’явилися вільні та нерегулярні поселення. З розвитком капіталістичних відносин, зокрема припиненням вільної колонізації, тут виникають вуличні, рядові, радіальні, шнурові та інші регулярні поселення, створені за проектами.
У північній зоні українського Степу, яка обіймає землі Таврії та частково Слобожанщини (на півдні межі цієї зони пролягають по узбережжю Чорного та Азовського морів), більшість поселень виникла внаслідок державної та поміщицької колонізації другої половини 17-19 ст. Забудова тут велася переважно за проектами поміщиків або адміністрації і мала, як правило, квартальну або гніздову форму планування. Окремі поселення з подібною формою планування, приміром військові, були відомі і в інших історико-етнографічних районах України.
В усіх зонах поряд із зазначеними типами побутували й так звані радіальні форми сільських поселень, які виникли на основі торгово-ремісничих посадів або кругових поселень. Крім того, в долинах невеликих річок та у балках формувалися рядові форми поселень у вигляді вулиць з однобічною забудовою.
Малодвірні поселення. Виселки та хутори 19 – початку 20 ст. були різного походження. Зокрема, малодвірні поселення Лівобережжя та Слобожанщини 18 ст. виникали на основі як окремих сільських займищ (хуторів або пасік), так і виробничих осередків феодалів або заможної козацької верхівки. Основою малодвірних сільських поселень південноукраїнського Степу в ряді випадків були тимчасові поселення запорізького козацтва – зимівники. Певною мірою їх походження відбиває термінологія. У північній частині Полісся та Волині малодвірні поселення змінили свої назви дворів та дворищ на хутори(загальнопоширений на Правобережжі термін) лише у 18 ст.
Внаслідок сприятливих природно-географічних умов України на більшості Ії території сформувався відкритий тип двору, в якому вільна земельна ділянка, прилегла до житла (хати, хижі) та господарських споруд, завжди лишалася просто неба, не накритою дахом – на відміну від інших східнослов’янських народів, зокрема білорусів та північних росіян.
За типом взаємозв’язку житлового будинку з господарськими спорудами (хлівом, стайнею, коморою, сажем, стебкою та ін.) на більшості території України переважав двір з не зв’язаними між собою будівлями. Це особливо характерно для південних і центральних районів України. На території Полісся, Карпат, Західного Поділля, Буковини, Полтавщини, меншою мірою Півдня водночас із таким розміщенням житла побутували різні варіанти його поєднання з господарськими спорудами – від часткового до суцільного. Отож, за характером взаємозв’язку житла і господарських споруд у забудові українського двору можна виділити такі три типи: з незв’язаними будівлями; з частковим взаємозв’язком; з повністю з’єднаними спорудами.
За умов народної колонізації земель виникали садиби переважно з віддаленим розташуванням хати відносно проїзних шляхів, постановкою її в глибині двору. Такий тип отримав назву двір з проїздом – на Поділлі, глибокий двір – на Полтавщині та Правобережжі. Наближене, або курдонерне, розташування хати характеризується наявністю перед житлом невеликої земельної ділянки, на якій, як правило, висаджувались дерева, кущі, квіти. Цей тип набув значного поширення на початку 20 ст. майже по всій Україні, особливо в умовах нової садибної забудови Лісостепу та Степу.
Безпосередній вихід хати на вулицю, її розташування на межі садиби, яка прилягає до дороги, є новаційним типом, який практично був відсутній в традиціях українського народу і зустрічався спорадично в забудові садиб, які межували із майданами або жвавими торговельними шляхами. Під впливом традицій білоруського та російського народів цей тип у кінці 19 – на початку 20 ст. мав деяке поширення в районах Полісся та Слобожанщини.
Українська хата – колиска нашого народу. В ній знайшли яскравий вияв спадковість традицій, естетичні засади, доцільність і соціальна зумовленість. Хату можна вважати і своєрідною візитною карткою України.
Українське народне житло пройшло багатовіковий шлях розвитку – від однокамерних до дво-, три- та багатокамерних споруд. Унаслідок нерівномірного соціально-економічного розвою окремих районів України, специфіки природно-географічних умов, особливостей етнокультурних контактів з іншими народами цей процес був неоднозначним та складним. Свідченням цього є типологічна виразність, локальна специфіка та різноманітність планів житла в окремих районах.
Щодо традиційного інтер’єру українського житла, то він ще із часів давньоруського періоду характеризувався типологічною єдністю. Вона притаманна також і суміжним з Україною районам Росії ,Бєларусі, Молдови та ін. Цей тип внутрішнього планування житла дістав назву українсько-білоруського.
Отже, українська вариста піч завжди займала внутрішній кут хати з боку вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), де були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут(покуть, червоний, або святий, кут ), у якому розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками, цілющим зіллям та квітками, вивішували лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички (божники), а у найбільш заможних селян були навіть домашні іконостаси.
Під божником уздовж причілкової стіни (традиційно з одним, пізніше – з двома вікнами, а у карпатських українців – нерідко зовсім без вікон) ставили стіл (у житлі бойків, лемків та закарпатських верховинців функції столу виконувала скриня). Біля столу попід тильною стіною ставили довгу дерев’яну лаву, а з зовнішнього боку – маленький переносний ослінчик. Зліва від столу знаходилася скриня. Уздовж тильної стіни, між піччю та причілковою стіною будували дерев’яний настил, на рівень пічної лежанки, - так званий піл. Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі на ньому спала родина. На Волині літнє спальне місце (полаті) іноді влаштовували в сінях. Уздовж чільної та причілкової стін установлювали лави, які на свята прикрашали доморобними ряднами (веретами, коцами), а в заможних сім’ях – килимами. Біля дверей та понад ними робили дерев’яні полички або невеличку шафу (мисник, судень) для посуду, а уздовж чільної стіни над вікнами проти печі – полицю для хатнього начиння та хлібу (хлібна полиця).
У різних районах України оздоблення житла було досить різноманітним. Якщо засоби зовнішнього оздоблення зрубних поліських жител обмежувались частковою побілкою або обмазкою, до того ж лише житлової частини хати, то в крайніх північно-західних районах зруб залишався не біленим або підбілювалася лише частина стін навколо вікон. Декор зрубного карпатського житла відзначався багатством профільованого різьблення (глухого, площинного, наскрізного). Значним розмаїттям оздоблення характеризувалося каркасне та без каркасне житло Наддніпрянщини та Півдня, в якому, крім традиційної обмазки глиною та побілки, широкого вжитку набули підводка кольоровими глинами та декоративний поліхромний розпис. У прикарпатських зонах Поділля, на Буковині та в гірських районах застосовувалось художнє викладання – шалівка, шинглі, пікування.
2. Одяг.
Український одяг 17 – 19 ст.ст. розкриває складність соціальної структури суспільства. Представники різних соціальних груп (ремісники, феодали, козацька старшина, рядове козацтво, бідні селяни, поміщики, міщани, торгівці, згодом робітники і буржуа) відрізнялись своєрідністю вбрання. Костюм того часу був своєрідною позначкою, за якою визначалась належність людини до певної соціальної верстви.
Розкішний одяг феодалів стверджував їхнє панівне становище, підкреслював державні привілеї. Виділялося своїм вбранням і заможне козацтво, особливо старшина. Особливості в одязі мало духовенство – не лише у специфіці церковного одягу, а й в його незрівнянному багатстві, використанні золототканих привізних тканин, прикрас, дорогоцінної культурної атрибутики.
Для виготовлення святкового одягу заможних верств населення використовувались високоякісні тканини – парча, оксамит, штоф – із чергуванням блискучих і матових елементів орнаменту в стилі українського ренесансу і бароко. Тканини прикрашались елементами стилізованого рослинного орнаменту, вписаного у різні медальйони.
Приналежністю костюма заможної козацької старшини була сорочка з тонкого полотна, вишита шовком, сріблом або золотом. Подібна за кроєм до народної, вона відрізнялась якістю тканини, оздобленням. Сорочка заправлялась у широкі сукняні, шовкові або плисові шаровари яскравого кольору. Поверх неї одягався дорогоцінний жупан, який перев’язувався поясом, я підчас урочистих подій – шуба. Козацька старшина носила різнокольорові сап’янові чоботи. Шапки були переважно плисові, опушені дорогим хутром.
Буденний одяг козака складався із жупана, черкески, шароварів, шалевого пояса, шапки – кабардинки, вовняної бурки.
Українська знать перейняла деякі елементи побуту та одягу у польській шляхти.
Найстійкішим, щодо збереження давньоруських традицій був одяг сільського населення України, хоча він і ввібрав в себе характерні риси попередніх епох і трансформував, пристосовуючись до конкретних умов.
Але за певними ознаками, одяг підлягав районуванню. Основними елементами чоловічого вбрання на Наддніпрянщини були штани, безрукавка, свита, кожух, жупан, кирея, пояс. Чоловічі сорочки мали на грудях прямий розріз – пазушку. Заправлялися сорочки у полотняні штани, які до кінця 19 ст. були досить широкими. Шаровари, як одяг, зручний для верхової їзди, побутували у районах із відгінним скотарством. Обов’язковою частиною чоловічого вбрання центральних областей України була безрукавка, якій на зміну у кінці 19 ст. прийшов жилет.
Жіночий народний одяг Наддніпрянщини складався з сорочки, запаски, дерги або плахти, корсетки, свити або юпки, кожуха. Жіночі сорочки по рукавах, поликах, коміру, нагрудній частині й по подолу вишивались льняною біло-сірою ниткою (Лівобережжя) або червоною та чорною заполоччю (Правобережжя). На Полтавщині комірчик, краї рукавів і пазуха жіночої сорочки прикрашалися вишивкою менше.
Поверх сорочки жінка огортала стегна двома шматками однотонної або орнаментованої вовняної тканини – запаскою. Іноді замість запаски одягали дергу – розпашний одяг, зшитий з кількох шматків тканини.
Зверху на сорочку одягався керсет – безрукавка з фабричної тканини, яка в кожній місцевості мала своє забарвлення, особливості крою та оздоблення.
Верхнім одягом жінок були свита з білого сукна з вусами або юпка з легких тканин (вибійки на полотні, доморобної баї та фабричних тканин). У деяких районах різновидністю юпки був халат. Узимку жінки носили кожух, який оздобленням не відрізнявся від чоловічого.
Своєрідністю відзначався костюм населення Полісся. В цьому історико-етнографічному районі стійкіше зберігалися архаїчні традиції. Тут побутувала чоловіча сорочка з поликами, оздоблена тканим узором, яку носили поверх вузьких полотняних штанів, підперезаних ремінцем. Поширені були безрукавки з сукна домашнього виробництва. Свити й кожухи шили за давньою традицією – з вусами, носили також прямоспинний кожух (толуб). Свити переважали сірого кольору, кожухи – білого, а на Східному Поліссі – жовтогарячого. Влітку і взимку бідніше населення ходило в личаках.
Жіноча сорочка на Поліссі була з прямим поликом, пришитим по підканню, і виложистим коміром. Шилась вона з суворого або напіввідбіленого полотна, оздоблювалась тканим або вишитим монохромним орнаментом переважно червоного кольору (на Чернігівщині - білого). Спідниця шилася з вовняної (літник) або льняної доморобної тканини зі смугами різних кольорів. Спереду літник мав вставку з іншої тканини (притичка). Широко побутував фартух – вовняний або льняний – з тканим орнаментом. Крім того, жінки носили подібний до білоруського андарак та безрукавку з білого сукна – катанку.
Праслов’янські риси досить стійко зберігались у народному одязі Волині: поликові жіночі сорочки, прикрашені червоною гладдю, чоловічі сорочки з поликами, пришитими по пітканню з подібною вишивкою, намітки, постоли та ін. Одяг цього регіону відзначався різноманітними декоративно - технічними засобами оздоблення: заволікання, хрестик, ткані узори (перетик), настилування, ажурне вирізування (ризь) тощо.
В окремий комплекс можна виділити одяг населення Карпат. Своєрідністю відзначався костюм гуцулів, в якому зберігалося багато архаїчних рис. Чоловіча сорочка була тунікоподібною, з характерною вишивкою на з’єднанні рукавів із станком. Носили її навипуск і підперезували широким шкіряним поясом (череслом) з металевими прикрасами і орнаментальним тісненням. Штани шилися з білого полотна (покрениці), кольорового сукна (крашениці) або білого сукна (гачі ). Холоші знизу іноді закочувались і вишивались. Найвідоміші елементи костюма гуцулів – кептар (овчинна безрукавка) й сердак (прямоспинний короткий піджак із домашнього сукна темного кольору з бічними клинками або без них). Зверху вдягалася прямоспинна довга манта з пелериною. Плечовий та верхній одяг у гуцулів густо оздоблювався вишивкою, аплікаціями. Чоловіки пов’язували шию хусткою, а волосся підрізували спереду. З головних уборів поширені були облямована хутром шапка і хутряна ушанка. Влітку в багатьох місцевостях чоловіки одягали пояркові брилі-кресані, оздоблені півнячим пір’ям. Характерним взуттям були постоли, що вдягались на онучі або панчохи з домотканого сукна (капці). Молодь носила й чоботи. Не розлучались гуцули зі шкіряною, прикрашеною тисненням та мідними бляшками торбинкою, яку вішали через плече (тобівка, дісаги), порохівницею (перехресниця) і топірцем.
3. Усна народна творчість
Усна народна творчість протягом тисячоліть була чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду народу, втіленням народної мудрості, народного світогляду, народних ідеалів. У фольклорі знайшли не лише естетичні та етичні ідеали народу, а й його історія, філософія, психологія, дидактика – тобто все, чим він жив, що хотів передати наступним поколінням. Навіть норми звичаєвого права, неписані закони фіксувалися в усній формі, запам’ятовувалися вибраними громадою людьми і за потреби відтворювалися у незмінному вигляді.
Значний період в історії людства та кожного народу зокрема характеризується культивуванням так званого міфологічного мислення. Міфологічні образи, вірування стимулювали народну фантазію і сприяли культивуванню фантастичних оповідок, героїчного епосу, календарно – обрядової поезії. Але з часом міфологічні образи втрачають реальну основу і сприймаються творцями та носіями фольклору як художні образи та символи, в яких народ втілював свої суспільні ідеали.
Трансформація давньої міфології – поступовий перехід давніх сюжетів і мотивів, образів і світоглядних уявлень у нову систему художньої творчості – фольклор.
Весь фольклор умовно розподіляється на прозовий та поетичний, або пісенний. Народна проза у свою чергу ділиться на два елементи: власне художню (казки, анекдоти) і документальну, не казкову прозу (легенди, перекази, оповідання).
Власне художня проза, тобто казки, реалізована в таких жанрових різновидах як героїко – фантастичні казки, казки про тварин, соціально – побутові казки та небилиці тощо.
Казки, як і більшість фольклорних жанрів, сягають своїми витоками стародавньої міфології, тобто періоду, коли власне казкові сюжети сприймалися і трактувалися як реальність, коли художність цих оповідей була підпорядкована завданням інформативно-пізнавальним, релігійним. Не всі казки набули яскраво вираженої структурної стабільності. Це стосується більшою мірою казок про тварин і героїко-фантастичних казок. Кількість казкових сюжетів та образів у кожній національній традиції усталена; вони переходять із покоління до покоління, мало при цьому змінюючись, оскільки виступають символами загальнолюдських моральних цінностей. Кожне наступне покоління успадковує від попереднього готові сюжети, мотиви, образи і навіть стиль оповіді.
Дещо осібно від основного масиву стоять соціально-побутові казки. Вони складають, мабуть, найбільший підрозділ казкового масиву завдяки своїй здатності відображати “вічні” суспільні проблеми та завдяки певній розкутості структури. Персонажі цих казок відносно заземлені, трактуються в основному з реальних позицій. Час і простір цих казок можуть бути досить конкретними, чітко визначеними – на відміну від замкненого часу і простору героїко-фантастичних казок. Соціально-побутові казки мають ще назви реалістичних, побутових або новелістичних; у основних своїх виявах вони складають проміжну ланку між власне казками (героїко-фантастичними та казками про тварин) і народною документалісти кою (легендами, переказами, оповіданнями).
Специфічний підрозділ казок складають небилиці, тобто оповідки про цілком неможливі в реальному житті речі та випадки. Найбільш поширені мотиви небилиць: людина сама витягає себе з болота або вирубує з дупла, вилазить на небо по дереву, зшиває дві половини коня, пан нагороджує оповідача за брехню тощо.
Значний масив народної прози складають легенди, перекази та оповідання. Головне, що відрізняє їх від казок, - це установка на вірогідність зображуваного.
В українській фольклористиці до легенд і переказів традиційно зарахувалися твори, сюжети і персонажі яких відбивали християнську міфологію. Оповідання про русалок, лісовиків, мавок, мертвяків, закляті скарби тощо відносились до язичницької міфології. Сюди ж входило оповідання про чортів, перевертнів, відьом, упирів, чарівників, тобто образів народної демонології
Замикають цей ряд фольклорної прози народні оповідання, тобто оповіді-спогади про надзвичайні зустрічі, пригоди, характерні повчальні історії, випадки з життя. Такі оповіді ведуться здебільшого від першої особи – очевидця чи учасника події. Оповідання, як і вся не казкова проза, мають вибірковий характер; у випадках, коли вони викликають зацікавлення слухачів, їх багаторазова повторюваність зумовлює привнесення елемента вигадки або ж деталей із життєвого досвіду оповідачів. Таким чином, питома вага домислу в них дедалі зростає і вони наближуються до переказів чи легенд.
Одним із найдавніших видів народної творчості, який від початку свого становлення і до занепаду продуктивного розвитку не зазнав суттєвих змін, є замовлення (заговори). До них належать такі поетичні твори, яким у минулому приписувалася чудодійна сила впливу на навколишній світ. У народному побуті значний репертуар замовлянь належав так званим чарівникам, чаклунам, ворожкам та ворожбитам, тобто людям, що зналися з “надприродною” силою і з різною метою вдавалися до цих словесних формул. Найдовше в народному побуті збереглися господарські, лікувальні, громадські та приворотні (відворотні) замовлення.
У контексті всього фольклорного фонду розвивалася пареміографія, тобто цикл найкоротших жанрів. До паремійного фонду українського народу відносять приказки і прислів’я, загадки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афористичні вислови тощо. Джерелом пареміографічних жанрів було не тільки реальне життя, а й влучні образи пісень, казок, легенд і переказів, притч, анекдотів, а згодом – писемної творчості.
Поетичний масив українського фольклору складають пісні, голосіння та думи. Протягом більш ніж трьохсотлітнього періоду записано мільйони зразків українських пісень. Народна пісня чи не найяскравіше за усі види фольклору здатна передавати специфіку художнього мислення своїх творців і носіїв. Пісня супроводжує все свідоме життя людини – від колиски до гробової дошки. Вона й донині перебуває в стані активного побутування, отже, підтримує формування національної самосвідомості українців. І в наш час пісня залишається одним із невичерпаних джерел національної культури.
Згідно з історико – естетичною концепцією, українська пісенність розподіляється на чотири великих підрозділи, кожний з яких об’єднує кілька жанрів, тематичних груп і циклів.
Найдавнішим вважається ліро – епічний підрозділ, до якого входять переважно обрядові пісні (трудові пісні, колядки та щедрівки, веснянки, купальські і петрівчані, обжинкові, гребовецькі, весільні, ігрові, хороводні пісні), замовляння, дитячі пісні.
Виключне значення у формуванні всієї української писемності мають календарно – обрядові пісні, які творилися і були в тісному зв’язку з трудовою діяльністю людей, причому до кожного циклу робіт були й свої пісні. Протягом багатьох століть тексти пісень залишалися незмінними. Лише з набуттям значних знань про навколишній світ, із розповсюдженням писемності і освіти (у 17 ст. значна частина населення володіла письмом) календарна поезія змінюється – її магічний зміст замінюється естетичним.
Також до родинно – обрядової творчості можна віднести народні голосіння. Голосіння – жанр епічний, особливо в тій частині, що присвячена возвеличенню добрих справ померлого, мають переважно ліричну тональність. Голосіння безпосередньо пов’язані з чимось трагічним і мають більш ширше семантичне забарвлення, ніж тільки висловлювання жалю за померлим (голосили за батьківською хатою, оплакували батьків тощо).
Близькі до голосінь українські думи. Безпосередній зв’язок між цими жанрами народної епіки спостерігається у циклі невольницьких плачів, тобто в одному з найдавніших пластів думової традиції. Елементи думового стилю дослідники прослідковують уже в писемних пам’ятках Київської Русі (наприклад, “Слово о полку Ігоревім”). Думи стали прямими продовжувачами епічної традиції Київської Русі у 15 – 19 ст.ст.
Виконавці дум – кобзарі – відзначалися не лише талантом творення та культивування героїчного епосу, вони були високої культури взагалі. Розквіт думової традиції припадає на 16 – 17 ст. У другій половині 17 ст. думи, жанр, вже сформувалися і у кінці 17 – 18 ст. - розвиваються. В цей час думи переважно виконуються кобзарями(серед видатних кобзарів можна назвати Остапа Вересая (1803 - 1890), Андрія Шута, Федора Гриценко (Холодного), Івана Крюковського). Після ліквідації царизмом Січі, думи дещо трансформуються – вони набувають моралізаторсько – дидактичних рис. Переборюючи переслідування з боку шляхетської Польщі та царської Росії, кобзарі донесли до нас думи героїчного змісту, які є для нас джерелом історії, пам’яткою культури.
До епічних жанрів народної творчості населення України також належать балади та історичні пісні. За тематикою, образною системою, поетичним втіленням як балади так і історичні пісні явища відносно пізнього походження (бл. 16 – 18ст), хоча іноді трапляються елементи міфологічності і казковості.
Щодо пісенного фольклору, то сюди треба віднести українські ліричні пісні. Умовно їх можна розподілити на такі тематичні групи: пісні про кохання, про родинне життя, суспільно – побутові (козацькі, чумацькі, рекрутські, солдатські тощо) та пісні літературного походження.
4. Архітектура України у 18 – 19 ст.
Другу половину 17 ст. – поч. 18 ст. вважається золотим віком українського мистецтва. В Україні зароджується стиль, що постав із сполуки особливостей українських церков із західноєвропейським стилем і пізніше дістав назву українського бароко. Кульмінаційним часом розвитку цього стилю – пишного, урочистого – була доба Мазепи, мецената української культури.
Для України 18 ст. церква залишається центром культурного життя та найвизначнішою пам’яткою кожної місцевості, разом із тими скарбами, які вона має: ікони, реліквії, розписи, книги. Будівнича діяльність, насамперед церковна, пов’язана відображає значною мірою освоєння і відновлення старих і нових земель – з цим пов’язане будівництво полкових і сотенних церков та канцелярій, шпиталів та шкільних будинків при них. В часи Руїни будівництво найбільш інтенсивним було на північному Лівобережжі, зокрема в Чернігові. Переломним для України був рубіж 17 – 18 століть. Саме в цей час активно йде будівництво церков і церковних споруд Києва.
Особливо слід зазначити два періоди київського будівництва, які пов’язані з меценатською діяльністю гетьмана Івана Мазепи й пізніше з ім’ям архітектора Шеделя. Починається будівництво за Мазепи з Богоявленської церкви Києво – Могилянської академії (1690 - 1693); після спорудження нового навчального корпусу університет набуває остаточного вигляду. У 1696 році поновлюються роботи навколо Софіївської церкви: оновлюється по – барочному зовнішній вигляд собору, будується трапезна, південна брама, дзвіниця (споруджено перший поверх). З 1690 р. будується поруч з Лаврою Миколаївський собор, після його завершення починається будівництво мурів навколо Лаври, шести надбрамних церков, серед яких можна особливо відмітити Троїцьку надбрамну (реставровано давню споруду) та церкву Всіх Святих. Тоді ж оновлюється Успенський собор, відбудовується Лаврська друкарня, неподалік споруджується Вознесенська церква. В дев’яностих роках домініканський собор на Подолі перебудовується на церкву Петра і Павла, в 1706 році починається будівництво Печерської фортеці. З сказаного вище, ми можемо зробити висновок, що Мазепа був насправді будівничим Києва, він створив образ сучасного Старого Києва.
За часів Мазепи будують і його полковники: Миклашевський – Георгієвський собор у Видубичах, Мокієвський – Феодосійську церкву у цитаделі, полковник Герцик – церкву Воздвиження в Ближніх печерах. Міщанин Петро Гудима – оновлює Іллінську церкву на Подолі тощо.
Будував і гетьман Іван Скоропадський. Особливо значущою стала Спасо – Преображенська церква у селі Сорочинці, яка була збудована гетьманом Данилом Апостолом. Будують і Розумовські – завдяки їм споруджено Миколаївську церкву, собор Різдва Богородиці, церкву Трьох Святих в Лемешах.
Значну роль в архітектурі зіграв Йоган Готфрід Шедель (1680 - 1752), який з 30 – х років очолив будівництво найвизначніших київських споруд: Великої дзвіниці в Лаврі, надбудови дзвіниці в Софіївському соборі тощо.
Можна виділити два типи храмових споруд 18 ст. на Україні. Перший – це архітектурні споруди, які близькі до типу, якій був поширений в католицькій Європі того часу ( Італія, Німеччина, Австрія, Польща). Типово барочні споруди будують архітектори іноземного походження – Бернард Меретин у Львові уніатський собор Святого Юра (закінчений у 70 – х роках) і ратушу в Бучачі, Готфрід Гофман – новий Успенський собор (1771 – 1782р.р.), що започаткував сучасний ансамбль.
Стилю Європейської барочної архітектури відповідають також роботи Івана Григоровича – Барського (1713 – 1785 рр.) та Степана Ковніра (1695 – 1786р.р.). Іван Григорович – Барський мав освіту Києво – Могилянської академії та працював разом із Шеделем. Його споруди, зберігаючи європейську барочну стилістику, набували місцевих рис, простоти, демократичності. Йому належать такі споруди як павільйон – фонтан Самсона, весь водогін у Києві на Подолі, Покровська церква, церква Миколи Набережного поблизу Дніпра старий гостинний двір тощо.
У Григоровича – Барського і Шеделя вчився кріпак Степан Ковнір. Він залишив так званий Ковнірівський корпус та дзвіниці на Ближніх та дальніх печерах у Лаврі, за проектом архітектора Нєслова збудував Кловський палац. Конвіру властиві риси простонародного тлумачення європейського бароко, що становлять риси так званого “українського бароко”.
Другий тип церков є результатом розвитку власне українських традицій будування. Це хрещаті в плані храми (тобто, в плані вона уявляє собою хрест, між кінцями якого вбудовані квадратні виступи). Ще у давньоруських соборах ми бачимо хрещаті колони. Хрещата в плані церква народжується ще з дерев’яної архітектури, де освоєно ідею перекривання рівновисоких частин храму одна одною. Перша така церква споруджена в Ніжині – Миколаївський собор (1668 - 1670). Також можна навести як приклад Андріївську церкву, яка сполучає в собі принципи бароко та українського хрещатого храму.
Якщо ж порівнювати хрещаті церкви з типово барочними церквами заходу України, то можна побачити, що їх об’єднує один стиль архітектури, один настрій, церкви мають певні спільні риси – все це створює індивідуальні особливості української архітектури - “українське бароко”.
Від доби бароко залишилось більше пам’яток світського будівництва, ніж від попередньої епохи. Причина цього – матеріали, якими користувалися (цегла). Але більшість будівель загинула все ж таки не через нетривкість матеріалу, а, наприклад, підчас руйнації Батурина у 1708р.: загинуло багато будинків, у тому числі палац гетьмана на Гончарівці. Також загинули й інші будинки Мазепи в Києві та в селах Дегтярівці та Поросючці. Збереглися ж будинок військової полкової канцелярії в Чернігові, зразок українського бароко, будівля Академії Наук, перебудована за митрополита Йоасафва Кроковського тощо.
У першій половині 19 століття архітектура України розвивається під впливом ідей романтизму, які вже набули поширення в літературі. Це був період відродження національних рис. В Західній Європі знов повертаються до готики й романського стилю, в Росії – до візантійського, давньоруського. Деякі архітектори робили спроби перенести в архітектуру елементи українського бароко, інші використовували елементи народної дерев’яної архітектури. Офіційними на той час залишалися класицизм та ампір, які в Україні набули національних рис. Найбільш відомими архітекторами були Меленський (церква – ротонда на Аскольдовій могилі), Беретті (головний корпус Київського університету), Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац) та інші.
У середині та у другій половині 19 століття в Україні були побудовані визначні споруди – оперний театр в Одесі (архітектори Ф.Фельнер та Г.Гельмер), Львові (З.Горголевський), резиденція митрополита в Чернівцях (Й.Главк).
Українські архітектори, використовуючи мотиви народної архітектури, створили визначні зразки українського модерну – будинок Полтавського земства (архітектори В.Кричевський і К.Жуков, розписи С.Васильківського, М.Самокіша, М.Беркоса, М.Уварова), будинок товариства “Дністер” у Львові (І.Левицький), перший в Україні критий ринок – Бессарабський в Києві (Г.Гай), меморіальний храм під Берестечком на Волині (В.Максимов), “Народний дім” у Дрогобичі (О.Лушпинський).
Шедевром монументальної скульптури став пам’ятник Б.Хмельницькому в Києві (автор – російський скульптор М. Мікешин).
5. Малярство, граверство і художнє мистецтво.
Малярство досягло в 17-18 ст. високого рівня. Наприкінці 17 ст. шириться новий стиль церковного розпису: священні події подаються на тлі детально розробленого краєвиду, з тваринами, птахами (зразок цього стилю – розпис Троїцької церкви в Києво-Печерській Лаврі). Постаті Ісуса Христа, Богоматері, Святих набувають спеціальних для українського мистецтва рис. На іконах часто відображують постаті осіб, що офірують ікони: гетьманів, старшини (на іконі Покрови маємо портрет Хмельницького). Ці твори зберігають індивідуальні риси портретного малярства і всі деталі українського краєвиду та одягу, що роблять їх дуже цінними для історії побуту. Особливо цікаві ікони в м. Сорочинцах, на Полтавщині, а також ікони Угорської України.
Розвивається світське малювання, особливо портретне. Серед портретистів були видатні майстри. Еліта українського суспільства: митрополити, гетьмани, полковники та їхні дружини, визначні міщани мали свої портрети, хто гірший, хто ліпший, великі, на весь зріст, а маленькі – для медальйонів. Портрети прикрашали будинки, їх покладали до трун; портрети відображалися на іконах, як жертводавців, так і тих, за спомин яких давали до церкви ікону. Портрети цікаві з різних поглядів: багато з них мають психологічні риси й допомагають уявити собі особу, портрет якої подається. Цікаві портрети і з побутового погляду: на них бачимо одяг, іноді датований; бачимо поступову заміну української ноші західною (портрети Мазепи, Данила Апостола – в лицарських латах), К. Розумовського, Г. Полетики – в цивільних убраннях.
У 1757році в Петербурзі засновано Академію мистецтв, серед перших вихованців якої були українці: А. Лосенко, Г. Сребреницький, І. Саблуков та інші. Між центрами мистецтва України і Росії існував тісний зв’язок: Саблуков в 70 – ті роки керував художніми класами Харківського колегіуму. Дмитро Левицький (1735 – 1822), син видатного київського гравера Григорія Левицького, поїхав до Петербурга разом із російським художником Антроповим, який працював у Києві над розписом Андріївської церкви в 50 – ті роки, і став знаменитим російським майстром.
Мистецтво було пов’язано і з релігією. Так, розписи іконостасів – провідна, найбільш парадна сфера малярства у 18ст. Особливо характерним і природним явищем староукраїнської культури є іконостас Спасо – Преображенської лаври в Сорочинцах, критиром якої був Данило Апостол. Він створений в святкових рисах: святковий настрій створюють барви та їх комбінація.
У 1712 році Києво – Печерська друкарня випустила книгу “Ифика ієрополітика, или философія нравоучительная символами и пріудобленіями изъяснена к наставленію и пользе юним”. Ця книга на ціле століття стала енциклопедією іконографії. Вона перевидавалась у Петербурзі у 1718, 1728, 1729р., у Львові 1760р.та у Москві та Відні 1790року. Від 64 до 70 гравюр з віршами до них пояснювали алегоричний зміст кожного символьного зображення - жертвоприношення Авраама, фантастичних тварин тощо.
Школа українського малярства трималася на рисунку, на традиції гравюри, яка була необхідною для оформлення різного роду шкільних тез, панегіриків тощо.
Поряд з професійним мистецтвом, що обслуговувало високі сфери життя, існувало і народне мистецтво. Мабуть, найхарактернішою постаттю періоду, улюбленою в різних сюжетах і позах, був “козак Мамай”, - народна картина, яка була майже в кожній хаті. Цей образ - зародки романтизму, який (романтизм) потім перемістився у високе мистецтво.
Високого ступеня досконалості досягло в Україні граверство. В 1630-их роках зосереджувалось воно головно у Києві, в Києво-Печерській Лаврі, але в кінці 17 ст. вже суперничали з Києвом Львів та Унівський монастир: у своїх виданнях вони вміщали гарні орнаментальні прикраси на українські народні мотиви. У Львові розвивається граверство стилю бароко.
ue
\x00B8
a
"
P

e
F
\x20AC

\x00A8
\x00B8
\x00BA
1/4
3/4
A
\x1900A
A
Ae
AE
E
E
I
I
\x00D0
O
O
Oe
ae
ae
ович та інші. Гравери ілюстрували різні книги, наприклад, “Патерик Печерський”, виготовляючи гравюри на металі, а також на дереві, так звані дереворити, і друкували їх на окремих аркушах паперу або на шовку. Частина цих гравюр присвячена видатним діячам України; тут є портрети, панегірики, види будівель, плани міст тощо.
Коло 20-ти гравюр присвячено Мазепі. Найстаріша гравюра Леонтія Тарасевича була виконана біля 1695 року, коли Мазепа мав 55 років. Він представлений тут ще молодим в оточенні алегоричних фігур, які символізують добрі діла. Найбільше гравюр виконав Іван Щирський – окремо і в різних книгах – та Захарій Самойлович. Багато працював у граверстві Іван Магура. В 1706 році на величезному аркуші паперу він нарисував – в центрі – Мазепу в лицарському убранні, з булавою, а по його боках 6 жінок, які символізують істину, правду, силу, справедливість, науку і мистецтво; вгорі представлено 6 церков, що їх фундував Мазепа (1706 рік).
Крім Києва, видатні гравери працювали в Чернігові і в Новгород-Сіверському. Українська граверська школа доби Мазепи сягала своїми впливами Польщі, Литви, Білорусії, Молдаво-Валахії і, звичайно, Московщини, де постійно працювали першорядні українські майстри: М. Карповський, О. Козачівський, І. Стекловський та інші.
У 1730-1740 роках, після загального занепаду української культури 1709-1720 років, граверство відродилось. У Києві працювало тоді 50 граверів, серед них найкращі О. Козачівський та Г. Левицький (1695-1768) – найвизначніший гравер 18 ст.
У кінці 18 та у другій половині 19 століть слід відмітити діяльність таких митців як Іван Матрос, А. Лосенко, Д. Левицького, В. Боровиковського та безумовно, Т. Шевченка, який залишив після себе багато витворів мистецтва. Найбільш відомі шевченківські портрети (“Автопортрет з свічкою” та інші), картини історичної, побутової тематики, пейзажі (“Селянська родина”, “Катерина”, “Дари в Чигирині”, “Старости”, “Судна рада”, “Вдовина хата” та інші). Українська тематика в живопису в більшості розробляється російськими митцями, що певний час жили та працювали на Україні – це В.Тропінін, К.Павлов, М.Сажин, І.Сошенко, А.Мокрицький та інші.
Розвиток малярства у середині та другій половині 19 століття пов’язаний з відкриттям ряду спеціальних навчальних закладів (малювальні школи в Одесі, Харкові, Києві). Центральне місце в післяшевченківському живописі займають сцени з української природи, історичні події та інші. Великого значення для розвитку образотворчого мистецтва набув рух “передвижників” – пересувних художніх виставок (1870). До передвижників належали Микола Ге (картини філософсько – релігійної тематики), Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської історії), Ілля Рєпін (картини з козацької тематики – “Запорожці пишуть листа турецькому султану”), Микола Бондаревський та інші.
У 80 – 90 – ті роки провідне місце в образотворчому мистецтві займає українська школа пейзажного живопису – В. Орловський (“Сінокіс”), С.Святославський, І.Похитонов, П.Левченко (“Село взимку”), С. Васильківський (“Козача левада”). Був відомим художник І.Труш – він написав серію портретів видатних діячів української культури: портрети І.Франка, Л.Українки, В.Стефаника, М.Лисенка.
Український монументальний живопис був представлений роботами Й.Бокшай (розписи інтер’єра палацу митрополита у Чернівцях), М.Врубеля (реставрація фресок у Кирилівській церкві), С.Васильківського та В.Кричевського (розпис будинку Земства у Полтаві), М.Лимоненка (розпис Володимирського собору Києва) тощо.
6. Освіта у XVIII – XIX ст. та роль
Києво – Могилянської академії в
культурному та історичному житті.
Нижча освіта в Україні у кін.17 – поч. 18 ст. була дуже поширеною, бо майже кожне село мало свою школу. Існували ці школи при церквах і навчали в них дяки. В монастирях теж були школи, в яких навчали ченці. Відомо, що у 1740 – 1748р.р. у сімох полках (Ніжинському, Люблінському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, Прилуцькому та Миргородському) було 866 шкіл на 1099 поселень – тобто одна школа припадала на 1000 чоловік. В 1768 році на території повітів Чернігівського, Городянського та Сосницького було 134 школи і на кожну припадало 764 чоловіка. Ці факти свідчать нам про дуже високий розвиток освіти серед простого населення, бо, для приклада, у 1875 році на цій території було тільки 52 школи і на кожну припадало 6750 чоловік. Навчалися у 17 – 18 ст. в цих школах діти старшин, козаків, духовенства, селян.
Населення само розуміло потрібність в навчанні своїх дітей, тому воно за свої кошти засновувало і утримувало школи, сільська громада сама запрошувала вчителя і давала йому гроші. В сільській місцевості, де населення було розкидане по хуторах, навчали так звані “мандрівні дяки”.
В містах існували братські школи.
Значна гірша ситуація була на українських землях під польською владою. Була заснована семінарія у Вільні, але це ситуацію в галузі освіти не покращило. Причина цього – все більше сполячення української шляхти, що призводило до занепаду і зникнення братських шкіл. Семінарія у Вільні виховувала богословів коштом Апостольської Столиці. Там було лише 20 місць для українців, причому 16 з них – для світських людей. В Умані у 1765 році засновано монастир, при якому навчалися до 400 учнів. Цей монастир було зруйновано підчас Коліївщини.
У 60 – 80 – ті роки відбувається поступовий занепад початкових шкіл, що тривав паралельно із втратою української автономії та розповсюдженням феодально – кріпосницьких відносин Російської імперії на українські землі. Покріпачене українське селянство вже було не в змозі утримувати школи. З початком 18 ст. занепадають братства, що призводить до ліквідації братських шкіл, а із скасуванням полкового устрою було закрито полкові школи. Після проведення адміністративної реформи у повітових містах дуже повільно починається процес створення повітових шкіл. Так, у Києві на початку 19 ст. було тільки 4 парафіяльних та єдина повітова школа. В Галичині та Буковині початкові школи існували у вигляді так званих “дяківок”. У 1777 австрійський уряд провів шкільну реформу, запровадивши “тривіальні” школи з німецькою мовою навчання для сіл і малих міст та головні – для великих міст і по монастирях. До 1792 року існували українські школи, які згодом було закрито.
На початку 19 століття переважна більшість шкіл була парафіяльними; в містах були повітові школи, кількість яких починала збільшуватися. На початку 19 століття в школах почали вживати “ланкастерський” метод навчання, тобто вчитель доручав кращим учням проводити заняття.
Середина 19 століття характеризується розвитком прогресивних ідей, які охопили суспільство – піднести освіту в народі було бажанням передової інтелігенції. Виступають за розвиток освіти прогресивні педагоги М. Пирогов, К. Ушинський, які порушили питання про рідну мову навчання.
Положення 1864 року про школу дало новий поштовх для їх розвитку. Встановлено два типи початкових шкіл: однокласові, з навчанням протягом трьох років та двокласові, з навчанням протягом п’яти років. Усі школи підлягали міністерству народної освіти або Синодові. Недоліком було те, що в школах було заборонено вживати українську мову та друкувати підручники рідною мовою (відповідно до Валуєвського циркуляру та Емського указу).
З 70 – х років велику роль у справі освіти мали земства, які організували широку мережу шкіл, дбали про кадри вчителів, організовували вчительські семінарії, давали кошти на утримання шкіл.
Щодо розвитку початкових шкіл на Буковині та Галичині у 19 столітті, то можна сказати, що шкільна справа була на низькому рівні. З 1816 року школи перейшли під контроль римо – католицької консисторії у Львові, яка на визнавала української мови. Кількість шкіл зменшувалась, бо населення неохоче віддавало дітей у школу з чужою мовою навчання. На початку 19 століття на Буковині не було жодної школи з українською мовою навчання. Але у 1870 році вийшов закон, на підставі якого шкільне будівництво на Буковині почало розвиватися: так у 1896 році там вже було 335 шкіл, серед яких 131 – українська.
Щодо середньої освіти, то вона була зосереджена в “главных народных училищах”, програма яких відповідала нижчим класам пізніших гімназій.
1804 року в губернських та деяких повітових містах було засновано гімназії з 4 – х річним навчанням. У 1828 році відповідно до нового статуту, навчання в гімназіях збільшувалося до 7 – ми років і поширювалося вивчення латинської і грецької мов.
Існувало багато спеціальних середніх шкіл - 4 – класні духовні семінарії, кадетські корпуси (воєнні гімназії) тощо.
У Галичині існували 5- ти та 6- ти класні середні школи з латинською мовою навчання. З приєднанням Галичини до Австрії, було організовано 5 середніх шкіл – гімназій. У 1887 році засновано першу українську гімназію у Перемишлі, 1893 – в Коломиї, 1898 -в Тернополі.
На Буковині перші середні школи засновано у кінці 18 століття. В 1808 році в Чернівцях засновано гімназію, у 1824 – Богословський Інститут, а при ньому клерикальний семінар.
Щодо вищої освіти, то в 19 столітті вона набула нового розвитку. Так перший університет було засновано у 1805 році в Харкові (ініціатор Каразін), першим ректором якого був український поет П. Гулак – Артемовський.
Другим за чергою був Київський університет св. Володимира, заснований у 1834 році на базі закритого Кремянецького ліцею. Він спочатку мав два факультети – філософський та юридичний; у 1841 році відкрито медичний факультет, у 1850 – філософський, який згодом було поділено на два інших: історико – філологічний та фізико – математичний. Першим ректором був М. Максимович.
Третім університетом був Новоросійський в Одесі, заснований у 1864 році.
Львівський університет був заснований у 1784 році. У 1849 р. було відкрито кафедру української мови та літератури (голова - Яків Головацький). У 1894 році відкрито кафедру української історії, яку посів професор М. Грушевський, у 1900 році засновано кафедру української літератури (К. Студинський).
На Буковині університет було засновано у 1875 році в Чернівцях. Мовою викладання була німецька, але існували й кафедри з українською мовою навчання: української мови та літератури, церковно – слов’янської мови та практичного богослов’я.
Університети не обмежували вищої освіти: у Києві існувала Духовна Академія, були Технологічний інститут у Харкові (з 1884р.), політехнічний інститут у Києві (1898р.), у Львові (1884 р.), Ветеринарний інститут у Харкові тощо.
Велику роль в розвитку української культури відіграла Києво – Могилянська академія. Наприкінці 17 століття було декілька спроб закрити академію (зокрема після пожежі 1666р.). Лише за царя Федора становище академії покращилося, у 1701 році Колегія була перейменована в Академію, їй дано право володіти маєтками, призначено щорічну субсидію у розмірі 1000 золотих.
Важливою була діяльність у справі відродження академії гетьмана Івана Мазепи. Мазепа був меценатом і опікуном академії: він збудував для неї новий будинок, новий Братський собор, в якому відбувалися урочисті служби, часто відвідував академію, бував на диспутах тощо.
В ці часи в академії працювали такі видатні професори, як Степан Яворський, Йоасаф Прокопович, енциклопедист Теофан Прокопович (спеціаліст у галузі теології, філософії, літератури, математики, астрономії тощо) та інші.
Навчання було побудовано за зразком єзуїтських польських колегій. Було 7 – 8 класів, які поділялися на три цикли: нижчий – граматичний (інфіма, граматика та синтаксис), середній – риторичний(піїтика та риторика) та вищий - філософський (діалектика, логіка та теологія). Останній клас був розрахований на 4 роки. Мова навчання – латинська, крім того вивчали грецьку та старослов’янську. Академія мала у своєму складі одну з найбільших бібліотек, де були зібрані багато книг, рукописів, хронік.
У Академії навчалися племінники Мазепи та діти старшини: Ломиковського, Горленка, Данила Апостола, Ханенка, Лизогуба та інших. Також тут вчилися і іноземці: Б.П. Шереметєв, син Патрика Гордона.
За 150 років свого існування в Академії навчалося бл. 25000 українців. З цієї кількості вийшли тисячі освіченого духовенства та більша частина свідомої інтелігенції, яка протягом 18 століття займала урядові місця.
Академія була також науковим осередком: її професорів та вихованців запрошували до Московії, а пізніше – до Російської імперії. Наприклад, Синод у своєму складі мав вихованців академії: Ст. Яворський, Т. Прокопович, А. Лопатинський та інші. З 1721 по 1750 р. більше 200 вихованців зайняли високі посади в Росії.
7. Розвиток науки у 18 – 19 ст.
Хмельниччина і нова Українська держава стали поштовхом для розвитку історичної науки, яка вже виходить за межи літописних оповідань та набуває нових форм.
Наприкінці 17 – на початку 18 століття з’являються так звані “козацькі літописи”, автори яких брали безпосередньо участь у козацьких походах або були їх свідками.
У 18 столітті з’являються історичні твори, які пов’язують добу Гетьманщини з Княжою добою. У 1730 – х роках складено “Краткое опісаніе Малоросіи”; у 1765 році П. Симоновський – “Краткое опісаніе о козацком малоросійском народе” та інші.
Велике значення для розуміння культури, прагнень, ідеології тогочасної еліти мають щоденники та мемуари видатних політичних та культурних діячів. До цього можна віднести: “Дневник” Петра Апостола (1725 - 1727), сина гетьмана Данила Апостола, “Дневник” (1735 - 1740) Якова Марковича, “Дневник” генерального хорунжого М. Ханенка, який був дуже близьким до І. Скоропадського, П. Полуботка, Д. Апостола.
Щодо розвитку природничих та математичних наук у 17 столітті, то вони були розвинені слабше, ніж історія та право, але ніколи не зникало зацікавлення ними. В приватних бібліотеках були присутні книги з ботаніки, зоології, математики, метеорології тощо. При дворі К. Розумовського проживали доктори – француз Леклерк та німець Гебенштрайт. У 1751 році Іван Полетика став професором Медичної Академії у Кілю.
Філософія у 17 столітті розвивалася під впливом творів античних та середньовічних філософів, а також творів Декарта, Фр. Бекона, картезіанців.
Найяскравішим представником філософії в Україні був Григорій Сковорода (1722 – 1794), видатний вчений та мислитель. Син реєстрового козаку Полтавського полку, учився в Київській Академії, потім в університетах Мюнхену, Відня, Бреслау. Основою його філософічної концепції був антропологізм, а засобом для досягнення мети – самопізнання.
Для науки 19 століття було характерне зростання ваги природничих наук, так як відбувається промислове зростання. З'являються нові науки і напрямки. Серед видатних науковців цього періоду можна назвати багатьох людей.
У 1813 – 1820 рр. ректором Харківського університету був Т. Ф. Осиповський, який написав тритомну працю “Курс математики”, що тривалий час була основним підручником для студентів. Слід відмітити діяльність Михайла Остроградського в галузі математики (його ім’я носить одна з вулиць Полтави, на якій стоїть один з найстаріших педагогічних ВУЗів України). За свої досягнення він був обраний членом Петербурзької, Паризької, Туринської та Римської Академій наук. Автор багатьох підручників з математики.
Михайло Максимович (1804 - 1873), перший ректор Київського університету, написав більше ніж 100 наукових праць з історії, ботаніки, зоології, фізики, хімії тощо.
Великий хірург М. І. Пирогов (1810 - 1881), який вперше здійснив операцію з анестезією, дав новий поштовх освітянського руху на Україні. Він був попечителем Київської навчальної округи, підтримував гуманні і прогресивні начинання в педагогічній справі.
В Україні складається низька наукових шкіл, які мали високий науковий рівень і впливали на умонастрій суспільства. Школа з хімії створюється в Київському університеті, в Харкові М. М. Беккетов (1827 - 1911) створив школу фізичної хімії, його роботи стали основою нової наукової галузі - металометрії. Розповсюджуються ідеї Дарвіна, світоглядний вплив яких був дуже великим. У Києві та Одесі працював один з братів Ковалевських, Олександр Онуфрійович(1840 - 1901), відомий зоолог. Він і його молодший брат Володимир зробили великий внесок у розвиток еволюціоністської концепції Дарвіна.
Відомим був Ілля Ілліч Мечніков (1845 - 1916), випускник Харківського університету. Викладав в Одесі, був членом Громади. У 1888році переїхав до Пастерівської лабораторії в Париж. Лауреат Нобелівської премії (за відкриття фагоцитозу). Працюючи професором Новоросійського університету в Одесі він із своїм учнем Миколою Гамалією (1859 - 1949) створив першу в Російській імперії і другу в світі бактеріологічну станцію, став одним з засновників мікробіології та вчення про імунітет. М. Гамалій, продовжуючи справу свого вчителя, зробив великий вклад у боротьбу з такими хворобами, як холера, чума, туберкульоз, сказ, впровадив в практику охорони здоров’я щеплення.
Також у галузі медицини плідно працював хірург Ю. Шимаковський, який світову славу здобув завдяки своїй праці “Операції на поверхні тіла” та винайденням декількох медичних інструментів.
У 70 – ті роки професором фізіології Новоросійського університету був І. М. Сєченов (1829 - 1905), який став засновником вітчизняної фізіологічної школи. В праці “Рефлекси головного мозку” він висвітлив питання про діяльність головного мозку, “душевне життя” з позиції науки.
17 років кафедру механіки Харківського університету очолював професор Олександр Ляпунов (1857 - 1918), який створив загальну теорію сталості руху механічних систем, написав ряд робіт з теорії імовірності. Також у галузі фізики плідно працював західноукраїнський фізик Іван Пулюй (1845 - 1918), який відзначився дослідженнями рентгенівського випромінювання.
На новий рівень в середині 19 століття вийшли гуманітарні науки.
Етнографія, тобто пізнання побуту, культури народу стала одним з основних каменів будівлі українського національного культурного відродження, яке відбувалося на межі 19 – поч. 20 ст.
Початок української етнографії поклав Григорій Калиновський, який видав у 1777р. В Петербурзі “Опис весільних українських обрядів”. 20 років по тому (1798р.) з’являється перша енциклопедія українознавства “Записки о Малоросії” Якова Марковича, де стисло викладено відомості про Україну, її історію, природу, населення, мову, поезію.
У 1819 році князь Микола Цертелєв опублікував в Петербурзі “Попытку собрания старых малороссийских песен” – збірку українських історичних дум.
Більш повніше і систематичне дослідження української етнографії під назвою “Малоросийские народые песни” склав у 1827 році Михайло Максимович, майбутній ректор Київського університету. Ця збірка вплинула на формування творчості О.Пушкіна, М. Гоголя, на вибір життєвого шляху П. Куліша і М.Костомарова.
Справу Максимовича продовжив Ізмаїл Срезневський. У 1831 році він видав “Український альманах” – збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поетами, а у 1833 – 1838 – видав шість випусків “Запорожской старины”.
Також велику роботу у галузі дослідження українських і російських народних пісень зробив український професор Московського університету Йосип Бродянський – у 1837 році він присвятив їм свою дисертацію.
Наприкінці 18 століття серед козацької еліти Лівобережжя посилилась зацікавленість історією, особливо історією козаччини. Це відбилося у працях кількох нащадків козацьких родів, які пішли у відставку з царської служби і присвятили себе опрацюванню та публікуванню історичних матеріалів. Найбільшої уваги серед істориків – аматорів заслуговують Василь Рубан – “Короткая летопись малоросийская” 1777р., Опанас Шафонський – “Черниговского наместничества топографическое описание” 1876р.
Першою узагальнюючою працею з історії України, написаною з широким використанням як українських так і російських архівних матеріалів, була 4 – томна “История малой России” Д. Бантинш – Каменського. Головну увагу автор приділив діяльності історичних осіб, зовнішньо – політичним подіям.
У 1842 – 43 рр. вийшла 5 – томна “Історія Малоросії” Миколи Маркевича: в своїй праці він відстоював право українського народу на самостійний національний розвиток, обґрунтовував правомірність відтворення автономії України.
Михайло Максимович виступав проти норманської теорії походження Русі, досліджував історію козацтва.
Одним з видатних істориків 19 століття був Микола Костомаров (1817 - 1885). Більшість праць видані у його творі “Історичні монографії та дослідження”. Також до видатних дослідників історії України можна віднести В. Антоновича та М. Драгоманова.
Наприкінці 19 століття почалася дослідницька робота видатного українського історика, громадського і політичного діяча України Михайла Грушевського (1868 - 1934), одним з найвідоміших дослідників козаччини був Дмитро Яворницький – тритомна праця “Історія запорозьких козаків”.
На Західній Україні помітною була діяльність так званої “руської трійці”(І. Вагилевич, Я. Головацький та М. Шашкевич) у галузі етнографії, історії (“Русалка Дністрова” 1837р., де були викладені культура та побут населення України, епізоди з її історії тощо).
В галузі філософії йшла боротьба поглядів між матеріалістами та ідеалістами, в політекономії – між дворянсько – буржуазними вченими та ліберальними народниками.
Розвиткові філології перешкоджала русифікаторська політика царського уряду, але не дивлячись на це, філологічні науки продовжували розвиватися. Так, видатні праці з історії української мови, літератури та фольклору написав П. Г. Житецький (1837 - 1911), зокрема “Очерк звуковой истории малорусского наречия в 18 веке”. Видатним мовознавцем був професор Харківського університету О.О. Потебня (1835 - 1891).
В цей час у галузі етнографії та фольклористики плідно працювали М.Ф. Сумцов, П.П.Чубинський, М.П. Драгоманов, Б. Д. Грінченко.
Розвиток юридичних наук пов’язаний з іменами таких вчених: М.Ф.Владимирський – Буданов (історія російського, українського, литовського, польського права), О.Ф.Кістяківський (кримінальне право, історія права і судочинства в Україні), В.А.Незабитневський (міжнародне право) тощо.
Треба сказати про роль у розвитку національної свідомості українського народу науково – освітнього товариства “Просвіта”, яке було засноване у Львові у 1868р.. Товариство видавало твори видатних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети, альманахи, організовувало читальні, займалося просвітницькою діяльністю.
У 1892 році у Львові було організовано наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. Воно мало за мету об’єднати наукові сили на всіх українських землях, згодом воно почало відігравати роль Академії наук. Товариств мало три відділи: філологічний, історико – філософський, математично – природничо – лікарський. Історико – філософську секцію з 1894 року очолював М. Грушевський. З 1898 р. він почав видавати 10 – ти томну монографію “Історія України - Русі”. Всього до 1914 року Товариство видало близько 300 томів наукових праць з різних галузей знань, найбільше за все – з українознавства.
8. Музика та театральне мистецтво в 18 – 19 ст.
Осередком музичного життя у 18 столітті була Києво – Могилянська академія. В 1737 року засновано при Харківському колегіумі музичні класи під проводом Конашевича. Складалися рукописні “Богогласники”, збірники кантів, які співали спудеї Києво – Могилянської академії. На початку 18 ст. у Львові вперше надруковано нотний “Ірмолой”. Існувала також Січова співацька школа, яка готувала фахівців для церковних хорів.
Також важливим осередком музичного життя України був двір К. Розумовського в Глухові. Капельмейстером при дворі гетьмана був Андрій Рачинський, з Підляшшя, колишній капельмейстер єпископської капелі у Львові. З його школи вийшли видатні композитори: Артем Ведель, М. Березовський, Д. Бортянський та інші.
У ІІ половині 18 століття поширюються романси на основі кантів (релігійних пісень) та народні пісні, які виконували під різні інструменти (гітару тощо).
У 20 – х роках 19 століття музика набуває рис романтизму. Стають поширеними такі жанри як опера, пісні; їм характерне ліричне звучання, емоційне піднесення, використання елементів фольклору.
На початку 19 століття з’являються перші симфонії (“Українська симфонія” та інші). На західноукраїнських землях національний музичний репертуар поповнюється творами М.Вербицького, І. Лаврінського. У середині та другій половині 19 століття слід відмітити діяльність Петра Ніщинського (музика до п’єси Шевченка “Назар Стодоля”, “Вечорниці”, “Ой закувала та сива зозуля”) та Миколи Лисенка, засновника великих музичних форм, першим творцем дійсно української за духом і матеріалом опери (“Різдвяна ніч”, “Тарас Бульба” та інші). Період після М.Лисенка характеризується інтересом до вокальної музики, до хорової, яка спирається на народну музику (К. Стецько, М.Леонтович, Я.Степовий та інші). В народних вокальних традиціях написаний і гімн України – “Ще не вмерла Україна” (1862р.).
18 століття – час розквіту вертепу. В театральній діяльності існував поділ на “верхній світ” та “нижній світ”. Вистави “верхнього світу” належать до трагедійно – драматичного серйозного шару дійсності (вистави писали і виконували професіонали, твори були присвячені проблемам суспільства тощо), то “нижній світ” сприймається суспільством як розвага.
Аналогічний поділ існував і в шкільній драматургії. Поряд із серйозними драмами та трагедіями, що писалися викладачами Києво – Могилянської академії, які присвячувалися святам, визначним подіям, також писали і твори для “нижнього світу”.
Популярність “нижнього поверху” театру цієї доби пов’язана з сміховою фольклорною культурою та з використанням народної мови – все це дає підставу розглядати цей театр як народний, український.
Вертеп крім сміхових сюжетів також ілюстрував і євангельські сюжети, але ніколи ні Христос, ні Богородиця не були дійовими особами.
Особливостями шкільного театру було те, що в ньому грали аматори з школярів, тобто найосвіченіших кіл тогочасного суспільства, глядачами здебільшого були також освічена інтелігенція, включаючи запрошених гетьмана та старшин.
Серед відомих вистав “верхнього світу” можна відмітити вистави “Цар Ірод”, “Цар Максиміліан”, “Разговор Великороссии с Малороссией”(1762р.). У другій половині 18 століття у Києвсько – Могилянській академії було заборонено театральні дійства, що призвело до зникнення в подальшому шкільного театру.
Український театр його класичної доби починається з аматорських гуртків другої половини 19 століття, які ставлять здебільшого “Наталку Полтавку” (П’єса Котляревського “Наталка Полтавка” стала об’єктом натхнення багатьох музикантів. Популярне опрацювання п’єси зробив Алоїз Єдлічка, у 1857 році нову музичну обробку зробив Опанас Маркович та й у 1889 році найбільш вдала музична обробка, в якій вона виконується і понині, зроблена Миколою Лисенком), “Сватанія на Гончарівці” та “Назара Стодолю” Шевченка. Таким був гурт під керівництвом учителя В.Лободи з Полтави, а в Чернігові існувало “Товариство, кохаюче рідну мову” під головуванням Л. Глібова. В кінці 50 – х років починається діяльність у Бобринці Марка Кропивницького.
Аматорський гурт при Громадському клубі був творінням відомої єлизаветградської сім’ї Тобілевичів: Марія (сценічне прізвище Садовська), Панас (Саксаганський), Микола (Садовських) та Іван (Карпенко – Карий). Постійна театральна група Кропивницького – Тобілевичів складалася на базі гуртка в Кременчуці. А з 1882 р. починається історія українського класичного реалістичного театру, який народився з об’єднання сил Кропивницького, Тобілевичів та інших акторів. Величезним надбанням групи була Марія Знаковецька, з якою незабаром одружився Микола Тобілевич. Ця аматорська група встановила близькі стосунки з групою Києва, якою керував Михайло Старицький.
Впродовж другої половини 19 століття для театру багато пишуть: М. Кропивницький (“Дай серцеві волю, заведе в неволю” – 1863р., “Дві сім’ї”, “Зайдиголова”, “Пошились у дурні”, “По ревізії” тощо), Іван Карпенко – Карий (“Новобранець”, “Бурлака”, “Сто тисяч”, “Мартин Боруля”, “Хазяїн”, “Наймичка”, “Сава Чалий” тощо), М. Старицький (“Не судилося”, “Богдан Хмельницький”, “Талан” тощо) та багато інших. Також пишуть для театру багато українських письменників, серед яких можна відмітити Панаса Мирного (“Лимерівна” – 1883р.), Нечуй – Левицький (“На кожумяках”- 1895р.) та інші. До класичного українського музичного театру також належить опера С.С. Гулака – Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. В 1863 році вона йшла в Маріїнському театрі, в 1864 – 1865 роках – у Великому театрі в Москві. В українському театрі вперше її спробував поставити Старицький у 1884 році в Ростові.
9. Література 18 – 19 століття.
На початку Козацької держави виразно позначилися в літературі України впливи релігійної полеміки початку 17 століття, а пізніше в літературі довгий час переважали духовні інтереси над світськими внаслідок того, що більша частина авторів були духовні особи. Це позначилося в духовних віршах, в яких прославляли Ісуса Христа, Богоматір, різних святих. Священик Дмитро Туптало, талановитий письменник, написав збірник пісень – “Руно орошенное” у 1680 році., фундаментальну працю полемічного характеру – “Житія святих” у 12 частинах. Були пісні повчальні – про смерть, тлінність життя тощо. Але почали з’являтися багато пісень, які мали світське спрямування – любовні, політичні, що прославляли героїв – Богдана Хмельницького, Богуна, Палія, Мазепа був автором популярної у той час пісні “Всі покою щиро прагнуть, а не в єден гуж всі тянуть... ”, також не доведено його авторство іншої пісні : “Ой біла тій чайці небозі...”.
Характеристичні для цієї доби були вірші емблематичні та панегіричні. Це вірші різних форм – у вигляді яйця, хреста, вази, вірші, які можна було читати з початку та з кінця тощо. Серед авторів перші місця належали І. Величковському, авторові емблематичних збірок “Млеко”, “Зегар” та збірки епіграм, ієромонахові Клементу Зіновієву (писав сатиричні вірші); Дмитрові Тупталові (1651 - 1709), Стефанові Яворському (1658 - 1722) та Григорію Сковороді (1722 - 1794), авторові збірки “Сад божественних пісень”. Епос був презентований слабше. Збереглися вірші про битву під Берестечком, Хотином, про оборону Відня. Релігійний епос виявлений у переспівах Самійла Мокрієвича (1697) – Євангелії від Матвія, Апокаліпсиса; І. Максимовича: “Богородице Диво”, “Осьм блаженства” (відповідно 1707 та 1709 рр.).
Широко були представлені оповідання, переважно релігійного змісту –про святих та їх чудеса. Чималою популярністю користувалась проповідницька література. Теорію проповіді розробив Й. Галятовський, ним же видано кілька збірок проповідей. Відомими були також проповіді Л. Барановича, А. Радивилонського, Л. Мацієвича.
Великий інтерес викликала так звана паломницька література. Найвідомішим твором цього напрямку у 18 столітті стало “Странствование” В. Григоровича – Барського, в якому описані мандрівки автора по країнам Східної Європи та Сходу, що тривали 24 роки.
Улюбленим видом літератури кінця 17 середини 18 століття була драма. Зародилась вона під впливом польської літератури початку 17 століття. Спочатку дія відбувалася за сценою, а на сцені тільки розповідалося про події. На зламі 17 та 18 століть з’являються справжні драми. На Україні розвиток драми був пов’язаний з Київською Колегією. Спочатку вистави були переважно релігійного змісту – присвячені Різдвяним та Великоднім святам. Але потім з’являються драми моралістичного змісту, в яких виступають реальні постаті – “Лазарь”, “блудний син” тощо; з’являються драми історичні: збереглися три драми з історії України, одна з римської та одна з сербської історії.
Вчення поетики в Академії сприяло розвитку української поезії. Видатними зразками української поезії , в якій поєдналися академічні та народні традиції, стали збірки “Сад божественних пісень” та “Басні харківські” Григорія Сковороди.
У другій половині 18 століття популярними були побутово – історичні вірші. У них постали герої Визвольної війни, постаті Б. Хмельницького, Палія, Мазепи, українського козацтва. Іншим видом віршів була релігійна лірика – Д. Туптало, Л. Баранович. Ц. Мокрієвич намагався викласти віршами Біблію.
У другій половині 18 століття спостерігається збільшення впливу на українську літературу російської (А. Кантемір, О. Сумароков тощо).
“Батьком української літератури ” часто називають Івана Котляревського. І це не випадково, бо поема Котляревського “Енеїда” (вперше побачила світ у неповному виданні у 1798 році) була першою поемою, написаною українською літературною мовою. “Енеїда” – це пародійний твір, бурлеско – травестійна поема, переробка поеми римського поета Вергілія, в якій Котляревський дав широку картину народного життя, з його додатним і від’ємними сторонами.
Гумористично – сатирична форма мала послідовників. Найбільш яскравими є Петро Гулак – Артемовський та Євген Гребінка, які користувалися в своїй творчості формою байки.
Григорій Квітка – Основ'яненко відомий як засновник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в прозі Г. Квітки: сентименталізм (твори “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Щира любов” тощо) та початок романтизму (повісті “ Конотопська відьма”, “Мертвецький Великдень”).
З творчістю Котляревського та Квітки – Основ’яненко пов’язане становлення української драми – обидва письменники виступали як організатори театрального життя першої половини 19 століття, режисери. П’єси Котляревського “Наталка Полтавка”, “Москаль - чарівник”, комедії Г. Квітки “Сватання на Гончарівці”, “Шельменко - денщик” і зараз зберігають свою популярність.
30 – ті – 40 – ві роки позначаються розвитком етнографії, мовознавства, журналістики. Так, виходить перша українська граматика О. Поплавського, з’являються такі українські журнали як “Украинский вестник”, “Украинский журнал”, альманахи “Сніп”, “Молодик”.
Подальший розвиток української літератури пов’язаний з творчістю видатного українського письменника, громадського і політичного діяча, Тараса Григоровича Шевченка. Поява у 1840 році “Кобзаря” відкрила новий етап розвитку літератури.
Починав Шевченко свій літературний шлях як романтик. В баладах “Причинна”, “Утоплена”, “Тополя”, “Русалка” сплітається світ реальний та світ казково – фантастичний, побутові образи з образами уяви. Також риси романтичності мають історичні поеми Шевченка. Постаті гетьманів, козацьке життя, воєнні походи, які знайшли художнє втілення в поемах, яскраво говорять нам про захоплення поета минувшиною: “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Гамалія”, “Тарасова ніч”, “Гайдамаки”.
Шевченко став засновником критичного реалізму в українській літературі. Його побутові поеми (“Катерина”, “Наймичка”, “Сон”), суспільно – політичні (“Єретик”, “Сліпий”, “Кавказ”, “Посланіє”) виступали проти кривдників народу – царів, панів тощо. У своїй творчості (а також і політичній та громадській діяльності) він засуджував та викривав кріпацтво, самодержавство, національне гноблення.
Творчість Т. Г. Шевченка мала великий вплив на подальший розвиток української літератури, суспільної та політичної думки. Творчість письменника надихала багатьох інших, його політичні ідеї, які були викладені в одній з програм Кирило – Мефодієвського братства, залишалися популярними і набули подальшого розвитку.
60 – 80 – ті роки в історії української культури виділяються як доба безумовного панування реалістичної літератури.
Чітко виділяється в загальному літературному потоці творчість П. Куліша. З усієї творчої спадщини особливе значення має його роман “Чорна рада” – він є класичною романтичною прозою.
Загалом спрямування післяшевченківської літератури, що слугувалося народною українською мовою, виразно реалістичне. У 1857 році (одночасно з романом “Чорна рада”) з’являються “Народні оповідання” Марко Вовчок. У 1861 – 1862р.р. написані “Люборацькі” А.П. Свидницького – перший український соціальний роман (надрукований частково у 1886р.), в 60 – х роках “Марко проклятий” О.П. Стороженка, повість із селянського життя, у 1865р. – “Лукян Кобилиця” – О. – Ю. Федьковича, “Турецькі бранці” буковинського священика Сидора Воробкевича, які відкрили низьку збірок його романтичних оповідань. Наступного року вийшли “Дві московки” І.С. Нечуй – Левицького, у 1872р. – оповідання “Лихий попутав” Панаса Мирного. В цьому ж році він починає писати роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, який став класикою українського реалізму. Роман закінчено у 1875 році , а у 1876 році з’являється “Микола Джеря” Нечуй – Левицького, а ще через два роки – “Кайдашева сім я”. У 1874 р. в журналі “Друг” надруковано перші твори Івана Франка, а вже у 1880 – 81 роках - “Борислав сіється”. Популярними були оповідання та повісті О. Косинського. Широкої популярності набуває великий реалістичний прозовий жанр.
Проза Марка Вовчок, а ще більш Нечуя – Левицького, Панаса Мирного та Івана Франка була цілком зрілою, займала гідне місце серед реалістичних авторів тієї епохи. В цей період відбувається завершення формування післяшевченківської національної української літератури, що зіграло велику роль у подальшому розвитку культурного процесу на Україні.
Взагалі, українська література другої половини 19 століття була одним з найголовніших чинників формування української національної ідеї, рушієм національного відродження кінця 19 – початку 20 століття.
Висновки.
Українська культура періоду 18 – 19 століття розвивалась в суперечливих умовах. З одного боку можна відмітити меценатську діяльність багатьох гетьманів України цього періоду, зокрема І. Мазепи, Д. Апостола та інших. Їхня діяльність дала поштовх для розвитку багатьох галузей науки та культури. З іншого – руйнівним чинником для української культури була великодержавницька політика російського царизму – ліквідація посади гетьмана у 1764р., зруйнування Січі Катериною ІІ у 1775р., ліквідація територіально – адміністративного устрою Гетьманщини у 1783 році., впровадження кріпосного права на Лівобережжі тощо. Але не дивлячись на це, 18 століття позначилося діяльністю таких відомих осіб як Г.Сковорода, відомого філософа України, Шеделя, Ковніра – відомих архітекторів, які створили визначні шедеври української барочної архітектури, Д.Туптала, Л.Мацієвича – відомих літераторів. Культура 18 століття заклала початок для розвитку справжньо української національної культури.
Для культури 19 століття характерний подальший наступна українську культуру русифікації – вона посилилась після польського повстання 1830 року, полягала в забороні вживання української мови, в забороні друкування та розповсюдження книжок українською. Русифікація торкнулася всіх сфер культурного життя України – від літератури і театру (було заборонено вистави українською) до архітектури. Але, я вважаю, саме 19 століття було найголовнішим періодом у розвитку української культури: саме в цей час відбувається формування української літературної мови (цьому поклав початок І.Котляревський), під впливом ідей товариств декабристів на Україні та програм “Кирило – Мифодїївського братства” відбувається формування національної ідеї українського народу, національної свідомості. Цьому сприяла діяльність та творчість видатного українського письменника, громадського та політичного діяча – Т.Г.Шевченка. Завдяки діяльності багатьох науковців відбувається становлення української науки. Театр набуває рис національного театру дякуючи діяльності таких митців як І.Карпенко - Карий, С.С. Гулака – Артемовського, М.Кропивницького та інших. В цей період були написані твори, які стали класикою української літератури.
Тобто, можна з впевненістю сказати, що цей період був періодом формування української нації, створив підґрунтя для національно – культурного відродження на початку 20 століття.
Література
Культура та побут населення України: Навч.посібник / В.І. Наулко, Л.Ф.Артюх, В.Ф.Горленко та ін. – 2 – е вид., доп. та перероб. – К.:Либідь, 1993. – 288с.; іл.
Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. – 2 –е вид./А.П.Пономарьов, Л.Ф.Артюх, Т.В.Косміна та ін. К.:Либідь, 1994.- 256с.;іл.
Історія України: у 2 т. Т. 2. Від середини XVIII століття до 1923 року./ Н. Полонська – Василенко. – 3 – тє вид. – К.:Либідь, 1995. – 608с.
Додати коментар
Сьогодні 29.08.2014
<