 |
 |
|
 |
|
 |
 |
Л.І.Сидоренко
СУЧАСНА ЕКОЛОГІЯ:
НАУКОВІ, ЕТИЧНІ ТА ФІЛОСОФСЬКІ РАКУРСИ.
Навчальний посібник.
Київ, 2002.
АНОТАЦІЯ.
Ціль навчального посібника познайомити читача з проблематикою сучасної екології як науки, представити для вивчення спектр світоглядних, методологічних і етичних її проблем. Наведені лекційні матеріали розкривають науково-теоретичний зміст і філософський контекст основних понять екологоорієнтованої свідомості - екосистема, біосфера, екологічна ситуація, екологічна криза, глобальні проблеми, екологічний світогляд, екологічна культура тощо.
Для студентів природничих і гуманітарних спеціальностей і всіх, хто вивчає філософські, методологічні і етичні проблеми сучасної екології.
ЕПІГРАФИ.
Людині суджено знищити саму себе, після того як вона
зробить Землю непридатною до життя.
Ж.-Б.Ламарк
Людина підкорила собі планету і тепер повинна навчитися
управляти нею, осягнути непросте мистецтво бути
лідером на Землі. Якщо вона знайде в собі сили повністю і
до кінця усвідомити всю складність і неусталеність
свого сьогоденного стану і прийняти на себе певну
відповідальність, якщо вона зможе досягнути того рівня
культурної зрілості, яка дозволить їй здійснити цю нелегку
місію, тоді майбуття належить їй.
А.Печчеї
ЗМІСТ.
HYPERLINK "http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/Cidorenko/Cid-ekol-per.html" Передмова.
HYPERLINK "http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/Cidorenko/Cid-ekol-1.html" Тема 1. ЕКОЛОГІЯ: ПРО ЩО СПОВІЩАЄ НА ПОЧАТКУ ХХI СТ. ЦЕЙ ТЕРМІН?
Категоріальні засади екологічного пізнання природи.
Становлення предмету екології.
Змістовна багатоманітність сучасного використання поняття "екологія.
Література до теми 1.
Питання для перевірки вивченого .
Теми рефератів.
HYPERLINK "http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/Cidorenko/Cid-ekol-2.html" Тема 2. ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЕКОЛОГІЇ .
Екологічні питання в розвитку науки.
Парадигмальні орієнтації класичної екології.
Предмет сучасної екології: думка вчених і методологів.
Література до теми 2.
Питання для перевірки вивченого.
Теми рефератів.
HYPERLINK "http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/Cidorenko/Cid-ekol-3.html" Тема 3. ВІТЧИЗНЯНАТРАДИЦІЯ В ЕКОЛОГІЇ: МЕТОДОЛОГІЧНІ І КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ ПІЗНАННЯ БІОСФЕРИ.
Єдність живого і довкілля як онтологічна засада вчення про біосферу.
Складність феномену біосфери і визначення її сутності.
Біосфера як глобальна екосистема.
Література до теми 3.
Питання для перевірки вивченого.
Теми рефератів.
HYPERLINK "http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/Cidorenko/Cid-ekol-4.html" Тема 4. ВЗАЄМИНИ ЛЮДИНИ І ПРИРОДИ В ПРЕДМЕТІ ЕКОЛОГІЇ.
Людина як частина природи і її протилежність.
Людська діяльність як геологічна сила (концепція В.Вернадського).
Аксіологічні аспекти в науково-екологічному пізнанні.
Література до теми 4.
Питання для перевірки вивченого.
Теми рефератів.
HYPERLINK "http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/Cidorenko/Cid-ekol-5.html" Тема 5. ЕКОЛОГІЯ І ТЕХНОГЕННА ЦИВІЛІЗАЦІЯ.
Особливості техногенної цивілізації і вплив техніки і технології на природу
Поняття екологічної ситуації.
Кризовість як суттєва ознака сучасної екологічної ситуації.
Література до теми 5.
Питання для перевірки вивченого.
Теми рефератів.
HYPERLINK "http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/Cidorenko/Cid-ekol-6.html" Тема 6. ФЕНОМЕН ЕКОЛОГІЧНИХ КРИЗ В ПРЕДМЕТІ СУЧАСНОЇ ЕКОЛОГІЇ.
Сутність і класифікування екологічних криз.
Природні і антропогенні екологічні кризи.
Філософія екологічної кризи.
Література до теми 6.
Питання для перевірки вивченого.
Теми рефератів.
HYPERLINK "http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/Cidorenko/Cid-ekol-7.html" Тема 7. МІСЦЕ ЕКОЛОГІЧНИХ ПРОБЛЕМ СЕРЕД ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ ЛЮДСТВА.
Поняття глобальних проблем і усвідомлення екологічних проблем як глобальних.
Наукова і суспільна діяльність Римського клубу: пошук шляхів запобігання екологічній катастрофі.
Сучасна екологічна ситуація в Україні.
Література до теми 7.
Питання для перевірки вивченого.
Теми рефератів.
HYPERLINK "http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/Cidorenko/Cid-ekol-8.html" Тема 8. ЕКОЛОГІЯ І ЕТНОС.
Роль природного довкілля в формуванні етносу.
Екологічні проблеми в контексті української культури.
Поняття екологічної культури. Екологічна культура українського етносу.
Література до теми 8.
Питання для перевірки вивченого.
Теми рефератів.
HYPERLINK "http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/Cidorenko/Cid-ekol-pp.html" Післямова. Коеволюційна парадигма як обгрунтування можливості майбуття людини і біосфери.
HYPERLINK "http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/Cidorenko/Cid-ekol-dict.html" Словник основних понять.
ТЕМА 1. ЕКОЛОГІЯ: ПРО ЩО СПОВІЩАЄ НА ПОЧАТКУ ХХІ ст. ЦЕЙ ТЕРМІН?
1.1.Категоріальні засади екологічного пізнання природи.
1.2. Становлення предмету екології.
1.3.Змістовна багатоманітність сучасного використання поняття
"екологія".
1.1. КАТЕГОРІАЛЬНІ ЗАСАДИ ЕКОЛОГІЧНОГО ПІЗНАННЯ ПРИРОДИ.
За відомими словами І.Канта, існують дві абсолютні речі - зоряне небо над людиною і моральний закон в ній. В цих словах закладено багато глибинних смислів. Утім, безумовно одне. Вони окреслюють проблему відношення людини і світу. Образно кажучи, безмежний Всесвіт і є світом людини. Світом, до якого вона ставиться, тобто впливає, діє, пізнає тощо. Та вплив якого відчуває.
Якщо поставити питання про ставлення до природного середовища (а не до світу взагалі), ми потрапимо в сферу екології. Хоча екологія вивчає не тільки людину в її природному довкіллі, а взагалі живе, біоту в певному оточуючому середовищі. Екологія вивчае взаємозв"язок, відношення біологічної системи (в тому числі і людських популяцій) і середовища.
Найбільш широко і умовно визначаючи, можна назвати екологію вченням про природний дім живого, в тому числі - людини.
Екологія виходить з принципу цілісності: особина (організм) і довкілля - цілісна система, що функціонує за певними законами. Порушення цілісності спричиняє деградацію або знищення живого (в тому числі і людини). Тобто, цілісність - суттєва риса екологічного.
Утім, це не означає, що цілісність є незмінною, статичною. Відношення "живе - середовище" є динамічним і передбачає певні зміни. Але такі, що дозволяють зберігти цілісність. І вона зберігається завдяки можливості самоорганізації. Отже, екологічні системи - цілісність, що самоорганізується. Як тільки порушуються закони самоорганізації, виникає екологічна криза.
Отже, в методологічному сенсі екологія - це уявлення, що базуються на принципах системності і самоорганізації. Тому такі діалектико-категоріальні відношення, як ціле - частина, система - елемент - структура, структура - функція є засадами екології.
В сучасному методологічному аналізі структури екологічних знань як базові категорії визначають такі як стійкість, розмаїття, єдність, прогрес, мінливість, мета, структура тощо. У своїх взаємозв"язках вони утворюють категоріальні структури, котрі дають змогу осмислити самоорганізацію та розвиток світу живого, водночас постаючи проявом більш загальних форм буття природи.
На становлення норм і ідеалів екологічного знання вплинула культурно-філософська концепція гармонії - гармонійності світу, природи, гармонії між людиною і природою, що зародилася ще в античності. Саме гармонійність увійшла в екологію як уявлення про ідеал екологічного, а саме про таке відношення живої системи (людини) і довкілля, коли вони максимально пристосовані одне до одного. В сучасній екології гармонійним відношенням вважається таке відношення "людини - природа", коли людина не завдає шкоди, не руйнує природу.
Конструювання образів екологічної реальності базується на певній сукупності методологічних принципів. Серед них методологи сучасної екології називають принципи дискретності, функціонального зв"язку, цілісності, еволюції , природного добору, системності, популяціонізму та ін.
Так, дискретність постає у сучасній екології як урахування єдності перервності та неперервності органічного покриву планети. Принип функціонального зв"язку проявляє себе в дослідженні єдності структури і функціонування екологічних систем. Принцип еволюції є методологічною основою осмислення історичного розвитку екосистем. Принцип системності дозволяє зрозуміти цілісність екологічних систем як складних ієрархічних утворень, що підкоряються законам самоорганізації.
Завдання еколога на засадах окреслених категорій та принципів певним чином описати досліджуваний об"єкт. Опис є традиційною пізнавальною процедурою і завершується феноменологічним уявленням об"єкту. Результати опису дозволяють ставити цілу низку запитань, які приводять до питання "чому?" Тобто, для того, щоб зрозуміти сутність екологічної системи лише описати її недостатньо. Потрібно пояснити, чому поведінка об"єкту є саме такою. В свою чергу, пояснення є важливим для здійснення таких процедур, як прогнозування майбутньої поведінки об"єкта, а на цій основі - управління ним. Саме ефективність останнього підтверджує або спростовує достовірність екологічних знань, отриманих в описі та поясненні.
1.2. СТАНОВЛЕННЯ ПРЕДМЕТУ ЕКОЛОГІЇ.
Термін "екологія" - від грецького "ойкос" - дім та "логос"- слово, думка, розум, закон. Появу екології як самостійної науки пов"язують з ім"ям видатного німецького біолога Е.Геккеля. Саме він ввів термін "екологія" в науку. В 1866 р. Ернст Геккель у праці "Загальна морфологія організмів" назвав екологією науку про відношення організмів і оточуючого середовища: екологія - наука, що досліджує економію та домашній побут живих організмів, їх складні стосунки з неорганічним та органічним світом: "Під екологією ми розуміємо загальну науку про взаємини організму і навколишнього світу, до якого ми зараховуємо всі умови його існування в широкому розумінні. Вони частково органічної, частково неорганічної природи, але як ті, так і інші змушують до себе пристосовуватись".
Тобто, класична екологія - це біологічна наука. Або - "біоекологія". З часом домінуючим став термін "екологія" замість - "біоекологія".
Відомий сучасний еколог Ю.Одум вважає, що екологія сформувалась в період до 1890 р., а надзвичайного розквіту набула в 60-ті роки ХХ ст. За цей період структура екології ускладнилась на підставі диференціації і інтергації наукового знання.
Загальна тенденція розвитку екології подібно до інших природничих наук виявлялася у визначенні специфіки об'єкта та його складному структуруванні, в якому реалізуавався принцип ієрархічності структур біоти й екологічних чинників. Водночас формувалась система методів якісного та кількісного аналізму екосистем.
Так, у другій половині XIX ст. К. Клаус описав фенотипічну зміну рослинності, О. Седтнер розробив еколого-топографічну класифікацію, В. В. Докучаев - генетичне ґрунтознавство, А. Кернер докладно дослідив структуру (ярусність) ценозів, О. Н. Краснов - історичні причини зміни екосистем тощо. Орієнтація на вивчення внутрішньої структури ценозів і пошук їх інваріантних компонентів реалізувалася як у просторовому аспекті (типологія біоти земної кулі, а також головних її репрезентантів - степів, лісів, пустель), так і в ієрархічному (пізнання підпорядкованості між угрупуваннями всередині екосистем). Таким чином, сформувалися описово-аналітичні, класифікаційні та структурні напрями пізнання. Вплив еволюційної парадигми проявився в пошуках історичних підвалин екологічних об'єктів та їх взаємозв'язків, що перетворило екологію на еволюційну науку.
Перша половина XX ст. - час активного концептуального та методологічного оформлення екології, багатоаспектного емпіричного та теоретичного розвитку.
Слід передовсім підкреслити тенденцію набуття екологією рис точної науки. Це досягалося за рахунок широкого використання математичних методів та моделювання. На засадах популяційного стилю мислення, започаткованого ще Ч. Дарвіном, праць А. Кегле з вивчення природної мінливості фізичних параметрів людини, традицій англійської школи біометрії (Ф. Гальтон, К. Пірсон), імовірнісних підходів у генетиці (Г. Мендель), тобто на основі принципів імовірнісно-статистичного аналізу, екологія набула спроможності строгого опису закономірностей та структурно-системних параметрів об'єктів дослідження. Сформувалась математична екологія, яка, використовуючи імовірнісно-статистичні методи, розглянула проблеми природного добору та боротьби за існування, конкурентні взаємини всередині екосистем, динаміки чисельності тощо ( А. Лотка, В. Вольтерра, С. О. Сєверцов, Г. Ф. Гаузе та ін.).
Важливою основою для екологічного пізнання було вивчення динаміки популяцій тварин, особливо промислових та рідкісних видів. Суттєві коливання, що притаманні виду протягом життя декількох поколінь, були названі "хвилями життя" (Четвериков, 1916; Х'юіт, 1921). Теоретичному обгрунтуванню цих явищ сприяла висунута у 1928 р. Р. Чепменом гіпотеза про біотичний потенціал та опір середовища, а також студії А. Нікольсона (1933) з балансу популяцій тварин, що стверджували наявність автоматичного регулювання щільності населення. На рівні ієрархічної спільноти біосистем питання саморегуляції докладно проаналізував у 1961 p. І. І. Шмальгаузен. Нарешті, природним був синтез екологічного та еволюційного напряму в біології, чому особливо сприяли праці Ч. Елтона та С. О. Сєверцова.
Отже, процесі історичного розвитку під впливом певних парадигм наукового пізнання змінювався образ екології як науки. Проблемне поле екології розширювалося. Так. досить широко визначає предмет екології Ч.Елтон (1928): це наука про природничу історію, область застосування якої надзвичайно велика - від питань патогенезу клітин та органів, еволюції та адаптації до проблем соціології (теорія народонаселення тощо). Інакше кажучи, з одного боку, виявилася тенденція зняття суперечності між аут- та синекологією, а з іншого - намітилося принципове розширення компетенції екології на всю ієрархічну сукупність екосистем, включаючи і ті, в яких живе людина.
Отже, до середини ХХ ст. в основному сформувалося розуміння екології як самостійної, прогресуючої галузі біології. На думку методологів екології, наприклад В.Крисаченка, з 2-ої половини ХХ ст. екологія розвивалась у напрямі перетворення у самостійну гілку природознавства. Водночас, дослідження взаємин людини з довкіллям стає однією з центральних проблем сучасної екології.
В результаті сучасна екологія відображає природу як складну цілісність, пізнання якої потребує як аналітичної, так і синтетичної методології. Наприклад, адекватне уявлення про біосферу, як глобальну екосистему, неможливо сформувати, не аналізуючи кожен рівень. А зрозуміти суттєві особливості певного її рівня важко, якщо не розкрити закони біосфери як цілого.
Отже, пізнання екологічних систем потребує єдності загального, особливого і одиничного. Тобто, не лише окремі частини біосфери відображають її природу, а й вона - як цілісність - відображається в сутності своїх частин.
Розподіл екологічного знання здійснюється за принципом вивчення взаємин екосистем різного рівня - починаючи з організмового - з довкіллям. Відповідно виділяють такі напрямки екології:
- аутекологія (екологія особин) - наука про взаємини окремого організму (особини) з довколишнім середовищем;
- демекологія (екологія популяцій чи видів) - наука про взаємини популяцій чи видів із довкіллям з врахуванням внутрішньопопуляційних та внутрішньовидових процесів;
- синекологія - наука про взаємини спільнот живих організмів (ценозів. екосистем тощо) з довкіллям та їх структурно-функціональну організацію;
- біосферологія (вчення про біосферу) - вчення про глобальну екосистему Землі, область системної взаємодії живої та неживої природи.
Втім, екологічне знання розподіляють і за типами організмів таксономічний розподіл. За цим критерієм виділяють, наприклад, екологію тварин, екологію рослин. А вони в свою чергу поділяються на більш спеціалізовані розділи - екологія комах, екологія хребетних, екологія мікроорганізмів тощо.
За типами середовища - біому, екологія поділяється на екологію моря. екологію лиманів, екологію пустелі тощо.
Значний пізнавальний інтерес для вчений становлять біоми зі складними і навіть екстремальними умовами середовища. Це Арктика, тундра, пустелі. В гносеологічному відношенні вони відіграють роль ідеалізацій, "спрощень", вивчаючи які можна відкрити , пізнати ті риси і закономірності, яких не "видно" в розвинених біоценозах.
За видами впливу антропогенних факторів на природне середовище виділяють ресурсознавство, екологію міста (урбанізаційну екологію), агрохімічну екологію тощо.
Отже, ми бачимо, що за час з 1866р. і до сьогодні екологія вийшла далеко за межі, окреслені Е.Геккелем - вивчення стосунків організму і середовища. Зрозуміло, що в її предметному колі зберігається цей пласт - вивчення структури і функціонування біологічних систем і її складних стосунків з середовищем. Так. в "Біологічному енциклопедичному словнику" дається наступне визначення. Екологія - це біологічна наука, що вивчає організацію і функціонування надорганізмових систем різного рівня: популяцій, біоценозів, біогеоценозів та біосфери. Екологія - наука про взаємини організмів між собою і оточуючим середовищем.
Вітчизняна традиція в екології пов"язана з концепцією біосфери. Саме біосфера як складна, диференційована, багаторівнева цілісність і закономірності її струкрути і функціонування вважаються предметом екології. Ця традиція закладена В.Вернадським і наслідується сучасними фахівцями -екологами.
На думку методологів екології (Кисельов М., Шеляг - Сосонко Ю. та ін.) в сучаній екології межі дослідження розширені від вивчення відношення "організм - середовище" до - " людина - природа". Таким чином, проблематика сучаної екології стикається з філософською проблематикою.
Структура екології ускладнювалась на підставі диференціації та інтеграції наукового знання. Оскільки рівні організації життя взаємозв'язані між собою, їх пізнання потребує взаємодії різних напрямів екології. А на стику між різними науками виникають нові наукові галузі, які мають на меті дослідити екологічні виміри існування тих чи інших об'єктів. Так, скажімо, взаємодія екології та фізіології призвела до виникнення екологічної фізіології (П. А. Коржуєв), екології та гістології - екологічної гістології (А. Г. Кнорре), а на пограниччі всіх названих наук виникає екологічна гістофізіологія (Н. Д. Гербільський). Аналогічним чином постають такі науки, як екологічна хімія, екологічна фізика, екологічна біохімія, хімічна екологія тощо.
Практична потреба оцінити можливості екології в житті людини виявилася в появі таких напрямів прикладної екології, як інженерна екологія, урбоекологія, сільськогосподарська екологія та ін.
Аксіологічні виміри екологічного знання пов'язані з оцінкою етичних, естетичних, художніх, зрештою - філософських аспектів екології. На цих засадах виникала "органічна школа" в архітектурі, екологічна етика, які орієнтовані на організацію життя людини і світу за законами краси і добра.
Найвищим рівнем осмислення всіх вимірів існування сучасної екології є філософія екології. Саме в її межах формується "образ екології", тобто сучасне уявлення про різноманітні виміри і аспекти екологічного пізнання і екологічної діяльності. Відтворюючи образ еколог, філософія екології дає можливість оцінити реальний стан емпіричного і теоретичного розвитку екології, проектує напрямок можливого чи потрібного розвитку. Образ екології виникає як осмислення теоретичних, практичних і соціокультурних аспектів функционування науки, що дозволяє оцінити глибину пізнання її об"єкта. Тому, створюючи образ екології, філософія екології відіграє важливу пізнавальну і культурно-освітню роль в суспільстві.
БАГАТОАСПЕКТНІСТЬ ПРЕДМЕТУ СУЧАСНОЇ ЕКОЛОГІЇ
Отже, в результаті еволюції предмету класичної екології сформувався багатоаспектний предмет сучаної екології. Відомий сучасний еколог М.Реймерс наводить цілий спектр сучасних поглядів на предмет екології:
1. Частина біології - вивчає відносини організмів між собою ті навколишнім середовищем. Це система біоекологій. Наприклад, фізіологічна кологія, цитоекологія тощо.
2. Загальна дисципліна, що вивчає загальні закони функціонування екосистем різних рівней. Причому, до аналізу екосистем крім біологічних даних залучаються математика, хімія, геологія географія та інші науки. Такими розділами екології є, наприклад, біоценологія, біосферологія тощо.
3.Комплексна наука - дослідження "місця проживання" живих істот (включаючи людину).
4. Дослідження стану людини як виду та суспільства в екосистемі планети, її зв"язків з екологічними системами та меж впливу на них. В цьому випадку враховується людська діяльність і відношення "людина - природа" включається в предмет екології.
В.Крисаченко вказує на існування сучасній науці таких основних напрямів потрактування сутності екології:
- екологія - це наука про взаємини організмів з навколишнім середовищем;
- екологія - наука про функціонування екосистем різного рівня організації;
- екологія - комплексна наука про довкілля біосистем;
- екологія - система знань про взаємини об'єктів реальності з якимось одним, центральним об'єктом;
- екологія - наука про унікально-космічний статус людини як виду у біосфері
- екологія - наука про взаємини біосистем з природним довкіллям, котре визначає просторові та часові параметри їх існування та розвитку. Отже, в такому баченні екології в неї включена еколюційна складова.
Саме через включення в предмет сучасної екології проблеми відношення людини і природи виникає група "загальних екологій". Так С.Тулмін вводить поняття "інтелектуальної екології", Д.Ліхачов - "екологічної культури", П.Дракер - "політичної екології", І.Круть - "екологічної філософії".
Як специфіку предмету екології дослідники відмічають його синтетичний характер: наявність природничонаукових і гуманітарних пластів в її знанні. Ю.Одум (1986) пише: "Екологія - цілісна дисципліна, що зв"язує природничі і гуманітарні науки. Зберігаючи міцні корені в біологчіних науках, вона не може бути віднесена цілком лише до них. Екологія - точна наука. В тому розумінні, що вона використовує концепції, методи та прилади математики, фізики, хімії та інших природничих наук. Але водночас вона гуманітарна наука, оскільки на структуру і функцію екосистем дуже сильно впливає поведінка людини".
На цьому ж наголошують відомі екологи П.Дювиньо і М.Танг, підкреслюючи , що екологія - синтетична наука, що використовує дані самих різних дисциплін. Прийоми і методи екології різномантні. Вона використовує сучасні методи фізики і хімії для вивчення природи.
Екологія досліджує найвищі рівні інтеграції живої матерії і в процесі пізнаня переходить від популяцій одного виду до спільнот і екосистем. І,нарешті, до біосфери в цілому. Тому екологія поєднує в науковому пошуку ботаників, зоологів, мікробіологів. Тобто, виконує інтеграційну функцію. Екологія поєднує генетику і сучасну еволюційну теорію, відносячи їх до реального природного процесу.
За допомогою екології, яка досліджує взаємозв"язок людини з біосферою, здійснюється інтеграція природничих і суспільних (економічних і соціальних) наук.
Методологи сучасної екології підкреслюють інтеграційну орієнтованість екології, визначаючи її місце в системі наук. Екологія є самостійною галуззю наукових знань і, водночас, наукою, яка пов"язана або суміжна з багатьма ділянками природничих, гуманітарних чи технічних наук, різноманітними сферами людської діяльності. Екологія спирається на різні науки, з якими пов"язана своїм походженням (наприклад, з біологією) чи об"єктом дослідження (географія, геологія).
Найтісніше екологія пов"язана з природничими науками - землезнавством, біологією, космологією, оскільки кожна з цих наук розкриває істотні риси власне екологічних об"єктів - екосистем та взаємин між організмами. Землезнавство створює образ неорганічної природи, біологія - живих систем, а космологія - міжпланетного довкілля, у якому постала і функціонує біосфера Землі.
Екологія має тісні зв"язки з фундаментальними теоріями - еволюційною, систем, а також інформатикою та соціологією. На базі цих узагальнень дістають раціональне пояснення численні екологічні явища. Медицина, біотехнологія, сільськогосподарські науки, урбаністика, охорона природи і космонавтика окреслюють прикладні можливості екології. Дійсно, починаючи з рільничої справи і закінчуючи вивченням космосу люди мають справу з певним довкіллям - сприятливим чи несприятливим. Урахування його особливостей, змін, принципів управління ним дають змогу підтримувати сталість людського існування на рівні окремого індивіда та людських спільнот.
Академік С.Шварц (1975) розглядає екологію ще ширше. Екологія - загальнонауковий підхід до розв"язання складних проблем стосунків людини і природи. Більш того, він вважає, що "екологія на наших очах стапє теоретичною основою поведінки людини в природі".
Треба також навести міркування дослідників, що позначають ситуацію останнього десятиліття. Так, Т.Гардашук результатом виходу екології як науки далеко за власні межі наприкінці ХХ ст. вважає перетворення її на "екологізм" - різновид сучасної ідеології і сучасного світогляду. На відміну від екології, екологізм вже не задовільняється суто науковим дослідженням стану довкілля, а входить у всі сфери суспільно-політичної діяльності, економіки, культури, етики.
Західні дослідники пропонують розрізняти "екологізм" (ekologism) та "инвайронменталізм" (environmentalism). Инвайронменталізм грунтується на переконанні, що самих лише упрвлінських підходів може бути достатньо для вирішення сучасних екологічних проблем. Натомість екологізм наполягає на визнанні самоцінності природи, отже - на необхідності радикальних змін у ставленні людини до неї.
Отже, в результаті еволюції предмету екології, структурування її знання та осмислення цих процесів філософсько-методологічними засобами, сформувався сучасний образ екології як науки. Що ж він собою являє? Так, передовсім треба підкреслити, що відбулася диференціація екології та її експансія на нові предметні сфери. Розвивається загальна та теоретична екологія. І, водночас, сукупність часних та прикладних екологічних наук. Фахівці-екологи відмічають нерівномірність темпів розвитку окремих галузей екології. Особливо швидкими темпами розвивалась аутекологія, синекологія, урбоекологія, фітоценологія, екологія людини. Найбільш теоретично розвинуті галузі екології намагаються поширити наявні теоретичні моделі на всю екологію. В результаті можливим є поглинання однією галуззю екології інших. Подібну орієнтованість можна побачити в розвитку фітоценології, яка є лідером біоекології.
Теоретична та методологічна сфера екології є покищо недостатньою. На сьогодні функції теоретичної екології виконує сукупність найвагоміших досягнень аут- та синекології. Фахівці-екологи висловлюють побоювання, що за таких обставин досить легко виникають дилетанські схеми і дії в галузі екології.
Сучасна екологія виконує практико-прогностичну функцію. Зростає її роль у прогнозуванні розвитку біоти на планеті, визначенні міри і наслідків антропогенного впливу на біосферу, раціональному підході до творення штучних ценозів, розв"язанні глобальних проблем сучасності.
Нарешті, сучасна екологія тісно взаємодіє зі сферою філософського знання. Філософія екології вивчає та оптимізує сам процес екологічного пізнання, осмислюючи можливості його подальшого розвитку.В результаті людинознавство отримує від екології нове розуміння людини і її життя.
Сучасна екологія посідає особливе місце в суспільстві. Це пов"язано з наскрізною людиновимірністю екологічної проблематики та практичними можливостями екології для розв"язання проблем культурно-цивілізаційного розвитку.
1.3. ЗМІСТОВНА БАГАТОМАНІТНІСТЬ СУЧАСНОГО ВИКОРИСТАННЯ ПОНЯТТЯ "ЕКОЛОГІЯ".
Отже, предмет екології - багатоаспектний. Ця особливість відбивається в багатоманітності визначень поняття "екології" в сучасних наукових і філософських джерелах. Включення в предмет екології проблеми відношення людини і природи призводить до появи багатьох нових екологій, так би мовити, "небіологічних" . Крім того, майже водночас з біоекологією (тобто, з класичною екологією), виникає "екологія людини", З часом вона диференціюється на власно екологію людини як живого організму і соцільну екологію.На думку американського дослідника Дж.Л"юіса, на таку диференціацію вплинула лінія "географія людини - екологія людини - соціологія", що зародилася в працях видатного французького соціолога О.Конта в 1837 р. Цей напрямок далі розвивався під назвою "біологія людини".
"Соціальна екологія" - напрямок, початок якого, як вже зазначалося відноситься до ідей О.Конта, які були розвинуті відомими англійським філософом Д.Міллем і Французьким філософом Г.Спенсером. Однак до 20-х років ХХ ст. поняття і термін "соціальна екологія" в прийнятому сьогодні сміслі не існували. Соціальною екологією називали розділ біоекології, що досліджував, так званих, "суспільних тварин", наприкад, мурашів, бджіл. Новий контекст соціальної екології почав формуватися в роботах американських соціологів Р.Парка і Е.Берджеса, які включили в соціальну екологію вивчення закономірностей поведінки людських популяцій в урбанізованому середовищі. В російській (Гірусов Е., Марков Ю. та ін.) і вітчизняній (Бачинський Г., Голубець М. та ін.) науці проблеми соціальної екології вважаються сферою філософського осмислення.
За межі природничої науки виходить і предмет "глобальної екології". Вона вивчає екосистему Землі. В результаті виникають питання охорони природи і охорони оточуючого людину середовища, які не є лише біологічними, природничонауковими, а мають і соціальний зміст.
Вони також зачипають таку сферу людської діяльності і впливу, як політика. Тобто, екологічні питання стають політичними. Досить згадати рух "зелених" в світі, включно до "екологічного тероризму" на Заході. Політизація екологічних питань призвела до валіфікування екологічних феноменів в поняттях "екорозвиток". "екополітика", "екологічна безпека" тощо. Зв"язок екополітичних проблем з економікою визначив появу сиснетичних дисциплін, таких як економіка природокористування. Причому, саме природокористування набуло екологічного забарвлення.
Ще однією з "загальних екологій" є "екологія культури". Предметно-речові і світоглядні цінності, архітектурне і ландшафтне середовище, література, взагалі мистецтво, аудіовізуальні технології стали предметом екології культури. Вона має досліджувати культурне середовище людини, його формування, вплив на людину.
Утім, сама екологія як наука є частиною культури і може впливати на пізнавальні і ціннісні орієнтації особистості. Такий вплив може відбуватися через, так звану, "глибоку екологію" (М.Реймерс) - систему поглядів, що заперечує виключну цінність людини, порівняно з іншими біологічними видами. Світоглядний пафос глибокої екології можна висловити тезою:" Земля - перш за все!" Тобто, вихідною і домінуючлю світоглядною цінністю вважається не людина, а планета Земля. Найбільший вплив на особістість глибока екологія здійснює не в рамках науки, а як екоцентриський соціальний рух. Рух, що кваліфікує сучасну екологічну кризу як прояв кризи соціальної, спричиненої певним ставленням людини до природи.
Отже, в сучасній екології ми маємо вихід за межі суто науки до світоглядних проблем, таких як питання про світогядні засади людської діяльності в природі - якими вони є і якими вонимають бути? Ці і подібні проблеми стали предметом галузі, яку називають "екологією духа". Вона також має досліджувати екологічні феномени як морально відношення. Йдеться про питання такого роду. Як: чи включена природа в моральну сферу людини? Сьогодні це все ще проблематичним.
Таким чином, сучасна екологія включає цілий пласт гуманітарних і філософських проблем, що є ознакою нового етапу її розвитку як науки - постнекласичного.
Постнекласична науки - це новий тип раціональності, порвняно з класичною (декартівською) і некласичною (енштейнівською). Цей новий тип наукової раціональності виникає на підставі потреби не спричиняти в результаті цивілізаційного розвитку кризового стану культури, природи і людини. За висновками В.Стьопіна, сучасного філософа науки, що активно досліджує ці проблеми, наука збереже свою основну пізнавально-ціннісну орієнтацію - на пошук об"єктивної істини. Але тип наукової раціональності зміниться. Характер об"єктів, що їх ствоює наука, приведе до зміни її картини світу, методологічних настанов, філософсько-світогядних засад - їх поле розшириться.
Новий тип раціональності зараз стверджується в науці і технологічній діяльності зі складними системами, що розвиваються і є людиновимірними. Він проявляє себе через такі суттєві риси:
по-перше, на відміну від новоєвропейської науки, сучасна наука розглядає природу як цілісний організм, в який включено і людину, а біосферу - як глобальну екосистему;
по-друге, вивчення системних об”єктів, що розвиваються і є людиновимірними, потребує нових стратегій пізнання. Так, синергетичні підходи доводять, що суттєву роль в таких системах відіграють несилові впливи, а теорія біфуркації передбачає можливість декількох сценаріїв поведінки системи;
по-третє, суттєву роль починають відігравати моральні засади. В діяльності зі складними системами орієнтирами є не лише знання, а й моральні принципи, що є заборонами на небезпечні для людини і природи дії .
Сучасний стан екології як науки за параметрами, які означені дослідниками, може кваліфікуватися як становлення постнекласичної науки. М.Кисельов (1998) зазначає, що дослідження екологічних систем, які є нерівноважними, складно-динамічними, комплексними, зі складним переплетінням соціально-полтичних, економічних, технологічних та природних виявів, потребує орієнтаії на статистичність, нелінійність, поліваріантність, полісемантичність, плюральність. Отже, об"єктивізм, однозначність, аналітичність, жорстке кваліфікування, що є вимогами класичного природознавства втрачають свою вагомість.
Загальновідомо, що в вітчизняній науковій традиції, починаючи з В.Вернадського, предметом екології вважається біосфера. А засади концепції біосфери, відповідно, розглядаються як методологічні і світогядні орієнтації екологічного пізнання. За наведеними в сучасних методологічних дослідженнях міркуваннями, в екології існує розбіжність між визначенням поняття біосфери класичною екологією і сучасним станом існування людини і природного довкілля як єдиної системи, відсутнє чітке визначення місця і ролі людини в біосфері як глобільній екосистемі. Так, А.Буровський вважає, що класичні біолого-екологічні уявлення про біосферу приводять до погляду, що на Землі в даний момент існує біосфера, в межах якої виникло, функціонує і розвивається людство.
Насправді, з появою людини і розвитком культури біосферна стадія розвитку ландшафтної оболонки Землі закінчилась. Сукупність людських культур створює нову якість ландшафтної оболонки, яку дослідник визначає як антропогеосферу. Ця об”єктна реальність відображається пізнавальними особливостями постнекласичної екології, що працює з категоріями, пов”язаними з суб”єктивністю.
Тому, в світлі постнекласичної науки дихотомія природнє - штучне, природне - культурне виглядає анахронізмом. Класичне екологічне бачення, на думку дослідника, не відповідає реальній ситуації тому, що Земля вивчається так, мов би людина на ній не існує, або її діяльність - лише шкідливий фактор. В той час, як з розвитком суспільства планету Земля творить культура, яка й робить антропогеосферу більш різноманітною порівняно з біосферою.
Отже , з точки зору постнекласичної науки, в якій дослідник розглядається як частина того, що він пізнає, філософські і світоглядні орієнтації стають тим, що визначає отримання вченим самого об”єктивного знання.
На методологічній обмеженості концепцій класичної екології наголошує і М.Рац. Повертаючись до біосферної концепції і теорії біотичної регуляції довкілля, він доводить, що вони не можуть вважатися сучасною екологічною парадигмою, бо є результатом використання класичних підходів і уявлень біоекології для вивчення світу людини. В дійсності природа живе в світі мислення і дяльності. Дослідник вважає, що кінець кінцем, екологічна проблема постає перед нами не в зв”язку із стосунками людини і природи, а в зв”язку з зіткненням різних людських інтересів і різних позицій щодо можливостей використання територій і матеріалів. Тому екологічна ситуація розкривається як ситуація конфілікту між представниками різних позицій.
Потреба розробки сучасної екології на нових концептуальних засадах висловлюється і в зв”язку з невідповідністю теоретико-методологічних орієнтацій теорії біотичної регуляції довкілля екологічній реальності.
На думку В.Алексенка, недостатньо обгрунтованим є положення цієї теорії про необхідність стабільності планетарних умов, незмінності складу і властивостей біосфери. І тому не можна вважати причиною екологічної кризи глобальну біотичну кризу. Як вважає дослідник, погляди на біосферу як стабільну систему призводять до відродження атмосфери мальтузіанства в ставленні до людини, відроджують тезу про необхідність значного скорочення населення.
Не виводить за межі класичних екологічних уявлень і теорія компенсації біотою негативних людських впливів, тому що базується на уявленні про біосферу як стійку систему. З таких позицій антропогенні впливи вважаються зовнішніми по відношенню до біосфери, що давно не відповідає рельності. Більш евристичним в методологічному смислі дослідник вважає принцип коеволюції всіх форм планетного життя.
Про що свідчать наведені точки зору і міркування? Перш за все, про потребу і відповідне намагання оцінити сучасну екологію в межах методологічної концепції постнекласичної науки. Крім того, про реальну методологічну і світоглядну обмеженість класичних екологічних уявлень.
Очевидно, що сучасна екологія вийшла за межі класичної науки, оскільки екологічна реальність потребує усвідомлення на нових засадах, в межах нової форми наукової раціональності - раціональності постнекласичної науки. І хоча є проблематичною наукова достатність введеного терміну “антропогеосфера” і тези про життя природи виключно в сфері “культури” і “мислення” - як сучасних еквівалентів поняття біосфери в постнекласичній екології (живе, біологічне - існує, та й людина загалом не перестала бути живою!), незаперечуваним є те, що предметність, методологічні і світогядні засади екології потребують оцінки в параметрах постнекласичної науки.
Якщо рух до постнекласичної науки пов”язаний з включенням аксіологічних аспектів в наукове пізнання, то в екології це,відповідно, усвідомлення природи як морально-світоглядної цінності, введення її в сферу морального відношення.
Видатний німецький філософ О.Розеншток-Хюссі в 30-ті роки обговорював проблему становлення нової наукової раціональності як такої, що долає обмеженість декартівського раціоналізму. Він наголошував, що захоплення класичної науки абстракціями привело до недооцінки “біологічного елементу” в природі і суспільстві і тому не відповідає дійсній людині як творцю, “прискорювачу” оточуючого світу. Оскільки засади класичного раціоналізму призвели до глобальної кризовості людського снування, сучасна людина не вірить в надійність існування, заснованого на абстрактному мисленні. Вихід з кризового стану потребує як пошуку нових засад науки і технології, так і переосмислення самої людини - як водночас траекту і проекту.
Продуктивною для розв”язання екологічних проблем така настанова може бути, якщо мати на увазі не просто “історичну складову” людського існування, а глобальну націленість людського буття на рух від осмислення минулого до намагань і спроб передбачити майбутнє, що вочевидь пов”язано з відповідальністю людини за пройдений щлях, отже - і за екологічні наслідки свого існування.
Тому логічним є рух думки від кваліфікування нового типу наукової раціональності в екології до постановки проблеми етичної відповідальності людини за сучасний стан довкілля. Дійсно, людина відповідає за те, що зробила з природою і власне з собою.
Отже, після обговорення таких питань, як виникнення класичної екології, еволюція її предмету, багатоманітність сучасного використання поняття екологія ми можемо зробити певні висновки.
ВИСНОВКИ .
Класична екологія є природничою наукою, що виникає в межах біології - біоекологією. Її предмет загальним чином визначається як вивчення багатоманітності стосунків організму і середовища.
Сучасний стан екології як науки характеризується значним розширенням її предмету в результаті диференціації і інтеграції науково-екологічного знання, зв"язку екології з іншими природничими і гуманітарними науками. Нові трактування предмету екології можна побачити як в роботах вчених - екологів (М.Голубець, І.Круть, Ю.Одум, М.Реймерс, Ю.Шеляг-Сосонко та ін.), так філософів і методологів екології (Т.Гардашук, Е.Гірусов, М. Кисельов, В.Крисаченко, М. Моісеев, Л.Сидоренко та ін.). Серед нових методологічних ознак екології визначають: включення відношення людини і природи в предмет екології, єдність гуманітарного і природничонаукового знання і підходів, її існування як загально-наукового підходу, переростання екології в різновид сучасної ідеології та сучасного світогляду - екологізм.
Західні алармісти (алармізм - позиція, відповідно до якої людству загрожує загибель через екологічну катастрофу), наприклад, О.Тоффлер, У.Дуглас, А.Печчеї обгрунтували розуміння сучасної екології як світогляду людства, що прагне не дійти до екологічної катастрофи. Продовженням цієї лінії є трактування екології як основи сучасної ідеології і сучасного світогляду - "екологізму", що не обмежується суто науковим дослідженням стану довкілля, а входить у всі сфери суспільно-політичної діяльності, економіки, культури, етики. Західні дослідники пропонують розрізняти "екологізм" (ekologism) та "инвайронменталізм" (environmentalism).
Розширення предмету екології призвело до виходу науково-екологічного пізнання за межі природничої науки в сферу гуманітарного знання і філософії. Філософські проблеми входять в предмет таких розділів екології, як соціальна екологія, інтелектуальна екологія, екологія культури, екологія духа.
Сучасний етап розвитку екології як науки можна визначити як постнекласичний. Вивчення екологічних систем, що є складно-динамічними, нерівноважними, розвиваючимися, людино-вимірними потребує нових методологій і включення морально-аксіологічних орієнтацій в сам процес дослідження і дій з ними.
В межах сучасної екології здійснюється синтез природничонаукових (біологічних, фізико-хімічних, геологічних, географічних), соціогуманітарних і філософсько-світоглядних знань і концептуальних підходів. Отже, сучасна екологія стала метанаукою. Її ціль - розробити стратегію виживання сучасного людства.
Література.
Одум Ю. Основы экологии. М., 1975.
Дювиньо П.,Танг М. Биосфера и место в ней человека. М.:1973.
Шварц С.С. Экологические основы охраны биосферы. М.:1975.
Реймерс Н. Экология. Теории, законы, принципы и гипотезы. М.: 1994.
Киселев Н.Н. Мировоззрение и экология. К.: 1990.
Хесле В. Философия и экология. М.:1994.
Голубець М.А. Від босфери до соціосфери. Львів: 1997.
Кисельов М. Екологія як чинник трансформації методології сучасної науки // Філософська думка. - 1998 - № 3.
Булатов М.О.,Малєєв К.С., Загороднюк В.П., Солонько Л.А. Філософія ноосфери. К.:1995.
Наука и культура. "Круглый стол" журнала "Вопросы философии" // Вопр. филос.- 1998.- №10.
Розеншток-Хюсси О. Прощание с Декартом// Вопр. филос. -1997 - № 8.
Буровский А.М. Человек из биосферы. Постнеклассическое знание versus классическая экология //Обществ. науки и современность - 1999. №3.
Алексенко В.Л. Новейшие теории биотической устойчивости как отражение кризиса мировоззрения//Обществ. науки и современность. - 1999. - №3.
Рац Н.В. Экология Природы или Экология Человека? // Общественные науки и современность. - 1999 - № 3.
Сидоренко Л.І. Філософія сучасної екології: єдність наукових, етичних і філософських ракурсів// Практична філософія. - 2000. - №1.
Гардашук Т.В. Сучасний екологізм: теоретичні засади та практичні імплікації //Практична філософія. - 2001 - №1.
Кордюм В.А. Биологическая опасность - критический порог //Практична філософія. - 2001 - №2.
Крисаченко В.С., Хилько М.І. Екологія, культура, політика. К.: 2001.
Питання для перевірки вивченого.
Які категорії і принципи є засадами екології?
Яку роль в екології відіграють концепції цілісності і самоорганізації?
Що означає термін гармонійність в екології?
Яким є предмет класичної екології і коли вона виникла?
Чи вірно вважати екологію біоекологією?
Як проявляються процес диференціації і інтеграції в екології?
Що є предметом сучасної екології?
Які “небіологічні” розділи екології ви можете назвати?
Чи взаємодіє сучасна екологія зі сферами гуманітарного і філософського знання?
Яким є предмет філософії екології?
Теми рефератів.
Виникнення класичної екології та її предмет.
Еволюція предмету екології.
Диференціація і інтеграція екологічного знання.
Категоріальні засади екологічного знання.
Багатоаспектність предмету сучасної екології.
Парадигмальні орієнтації сучасної екології.
Гуманітарні проблеми в сучасній екології: глобальна екологія, екологія культури, екологія духу.
Світоглядні аспекти екологічного знання.
Постнекласичний етап в сучасній екології.
Сучасна екологія як метанаука.
Екологізм як ідеологія нового цивілізаційного розвитку.
Філософія сучасної екології та її проблеми.
ТЕМА 2. ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЕКОЛОГІЇ.
2.1.Екологічні питання в розвитку науки.
2.2.Парадигмальні орієнтації класичної екології.
2.3.Предмет сучасної екології: думка вчених і методологів.
2.1. ЕКОЛОГІЧНІ ПИТАННЯ В ІСТОРІЇ НАУКИ.
Екологія як наука пройшла певний шлях розвитку. В методологічних дослідженнях цього процесу розрізняють тривалий період передісторії науки і власне історію екології. На першому етапі головною прикметою є наявність екологічного знання, не завжди осмисленого теоретично; на другому - теоретично-концептуальне, термінологічне й соціальне утвердження науки. Крім того, екологічне знання в його історії існувало як у контексті різних наук (ботаніки, зоології, географії тощо), так і набувало різних форм втілення у предметно-діяльнісній, етнокультурній та духовно-практичній сферах. Тому для відтворення історії екології як науки потрібна експлікація екологічного знання з відповідного тла і оцінка його з точки зору загальних закономірностей розвитку науки.
Знання про довкілля було притаманне людині з найперших кроків антропогенезу. В той час воно було необхідною умовою виживання наших предків. Ці знання використовувалися під час облаштування житла, полювання, рибальства тощо. З часом, коли постали міфологія та релігія, знання про довкілля органічно увійшли у найдавніші світоглядні системи.
У міфології природа зображується за аналогією з людьми та закономірностями їхнього життя. Тобто, людина антропоморфізує природу, не відділяє себе від неї. Понад те, природа ототожнюється з людиною, а сили її постають у вигляді людей-богів. Інакше кажучи, міфологія постає системою знань, що інтрепретовані світоглядним чином. На їх підставі давня людина уявляла собі природу, сила якої проявляється у вигляді вчинків героїв міфів. Унаслідок цього і сама природа, і її стихії знайшли своє понятійно-образне втілення. Так, за іменами верховних богів - Зевса, Юпітера, Дажбога тощо, постає життєдайна живильна сила сонця-вогню.
В античності відбуваються істотні зрушення світоглядного і теоретико-пізнавального характеру. Мова йде передовсім про перехід від прямого ототожнення людини і природи, людини і суспільства, матеріального й ідеального, поняття й образу до їхнього розмежування, розрізнення і, зрештою, протиставлення. Водночас формується нова галузь освоєння людиною світу - наука, результатами пізнання якої є екологічні знання. При цьому, однак, зберігається традиція розгляду світу в цілому, як єдності. Цим визначаються і сутнісні ознаки космологічно-цілісного підходу в пізнанні екологічних систем.
Космологічно-цілісний підхід загалом відповідає орієнтованості давньо- грецької науки про природу. Так, Арістотель, грунтуючись на засадах метафізики і виходячи в трактуванні природи з уявлення про активність форми і пасивность матерії, ентелехію - душу природних предметів, пропонує таке бачення довкілля, в якому представлені усі наявні формотворчі начала світу, включаючи людину. У цій системі поєднані і конкретні описи екологічних обставин та живих організмів зі схемою гармонії устрою органічного світу - у вигляді "драбини істот". Слід зауважити, що взаємні стосунки відповідності живих істот довкіллю у такій концепції трактуються як визначально притаманні речам та істотам. Отже, мова може йти не про генезу, виникнення чогось нового, а лише про реалізацію потенцій вже існуючого.
Інше джерело зародження екологічної думки - антична медицина та географія. У працях Геродота, Фукідіда, Полібія, Страбона, Клавдія Птолемея та інших мислителів представлені влучні описи природи, флори та фауни різних частин світу, залежності людності певних регіонів від умов, що там є. Особливо виразно подібні спостереження відобразились у працях батька медицини Гіппократа. Вже у фундаментальному зібранні книг (понад 70), яке приписують цьому вченому, "Корпусі Гіппократа" - глибоко і послідовно обгрунтована думка про те, що до пацієнтів слід застосовувати індивідуальний підхід - враховувати особливості як самого хворого, так і тієї природної місцевості, у якій він народився та перебуває. Відтак одним із профілактичних і лікувальних засобів за Гіппократом виступає рідна природа пацієнта - клімат, вологість, повітря, земля тощо. Щоб вилікувати людину, часто достатньо повернути її на Батьківщину.
Учень Арістотеля Теофраст у своєму трактаті "Дослідження про рослини" обгрунтував методологічні та методичні вимоги до вивчення будови та життя рослин. Учений вважав, що відмінності між рослинами і їхню природу взагалі слід розглядати, досліджуючи їхні частини, властивості, виникнення та життя. Частини - об'єкт дослідження морфології рослин, властивості та виникнення - фізіології, а життя - екології. Як же потрібно здійснювати науковий , пошук? Необхідно з'ясувати, наголошував Теофраст, які частини е у всіх рослин, а які - у деяких, якщо є можливість, то слід провести аналогії, причому порівнювання треба здійснювати стосовно найбільш подібного та найдосконалішого. У цьому - зародок методів аналогії та ідеалізації, а також порівняльно-морфологічний метод, котрі у їхній екологічній інтерпретації широко використовуються сучасною фітоценонологією.
Загальний підхід та метод, запропоновані Теофрастом, досить прикметні. За всіма ознаками це є аналітичний підхід. А саме: розгляд частин, властивостей, будови - дає змогу побачити своєрідність кожного об'єкта, кожної рослини, її унікальні якості; гомологічний (порівняння на основі аналогії) дає можливість виявити місце досліджуваного в системі типологічне однорідних об'єктів. Причому, порівняння з подібним та досконалим окреслює межі типологічної сукупності. А звернення до вивчення "життя" засадничо стимулює пошук корелятивних зв'язків між організмами та довкіллям, розкриття формотворчої ролі останньої. Не випадково підхід Теофраста знайшов втілення у таких екологічних дисциплінах, як хорологія, анатомія рослин, систематика та ін. Отже, Теофраст заклав основи аналітичного підходу в екології.
Глибокі думки екологічного спрямування залишив енциклопедист середньовіччя Альберт Великий. Про це свідчить його праця "Про рослини". Передовсім його цікавили питання переходу ("мутації" - у термінології вченого) рослин з дикого стану у культурний: яким чином змінює воно спосіб життя від стану до стану, коли з дикого воно перетворюється у культурне або городнє, а з городнього стає диким. На його думку, головними є чотири чинники таких змін - їжа, оранка, посів та щеплення. Згідно з цим Альберт Великий розглядає питання про те, яким чином і які добрива змінюють "природний звичай рослин", яким є вплив води, оранки, як слід обробляти поля на рівнині й у горах, як треба "лікувати" їх, тобто готувати до вирощування певних рослин.
За цими роздумами та порадами стоїть припущення про можливість зміни форми рослини та способу її життя, теза про залежність таких змін від чинників довколишньої природи, визнання різноякісності природи рослин і, як наслідок, висновок про можливість управління образом життя та формоутворенням живих істот. Не кажучи вже про вагомі світоглядні висновки подібних поглядів, вони були новаторськими і з суто природознавчого боку, бо закладали підвалини екології та географії рослин, розуміння феномена екобіоморф - цілісних систем вза-ємообумовлених еколого-морфологічних адаптацій, що визначають загальну конституцію тіла організму відповідно до конкретних напрямів еволюції виду в умовах конкретного біотопу.
Структуроутворюючу роль в екології як науці відіграли ідеї і методологічні орієнтації К. Ліннея. Він принципово реформував систематику (таксономію), був автором конкретних екологічних досліджень, зокрема описів вертикальної поясності рослинності гір, типів тундр та боліт, а також оригінальної типології місцезнаходження рослин.
Основна праця К. Ліннея - "Філософія ботаніки" (1751) суттєво вплинула на екологічне мислення, затвердивши засади систематичного підходу в екології. Систематика Ліннея грунтується на таких фундаментальних засадах, як визнання ієрархії об'єктів живого (передовсім таксонів); визнання нерівноцінності ознак організму, щонайменше для зручностей визначення виду; уніфікована мова опису біосистем (бінарна номенклатура). Все це давало змогу сформувати картину органічного світу як типологічно розчленованої, складно організованої цілісності, частини якої взаємопов"язані.
Вертикальна ієрархія, введена Ліннеєм, тобто нисхідне членування більших спільнот організмів на менші (наприклад: царство - тип - клас - ряд - сімейство - рід - вид - варіація) являла собою рішучий крок до визнання множинності не лише одиничного, а й особливого та загального, якісної данності біосистем, багаторівневості живої матерії. Спочатку це вирішувалося як проблема прагматична - розрізнення самих таксономічних категорій. Однак постулат про нерівнозначність ознак таксонів різного рівня фактично означав переорієнтацію на розкриття багатоякісності реального світу живого.
Новий етап в становленні екології як науки пов"язаний з науковою творчістю французького натураліста Ж.-Л.Бюффона. Зводячи споруду грандіозної "Природничої історії", він намагається охопити світ у цілому, виходячи при цьому практично лише з природних причин. Тому природа для Бюффона - суть велична й величезна цілісна споруда, пронизана функціональними та генетичними (історичними) зв'язками. Бюффон висловив також чимало прогресивних міркувань щодо історичної мінливості тварин та рослин, вбачаючи причинами зміни клімату вплив їжі на форму шлунку, антропогенний вплив тощо, тобто розглядав органічний світ з еколого-еволюційних позицій.
Запропонований Бюффоном підхід розвинув німецький натураліст О.Гумбольдт. У своїй багатотомній праці "Космос" він цілеспрямовано реалізував засади цілісного бачення універсуму у єдності його органічного та неорганічного складників, організованого та функціонуючого за певними законами та правилами, єдиного та цілісного. Гумбольдт розвивав також думку про те, що царства рослин 1 тварин, так само як і людське суспільство, мають свою власну історію. Він намагався охопити цілісним поглядом явища еволюційного сходження від найпростіших форм матерії до найскладніших: від людини до космічних утворів (туманностей, планетних систем тощо). Сам хід історії органічного світу закономірно пов'язаний з геологічними, кліматичними та іншими змінами на поверхні Землі. А дослідження закономірностей подібного роду має бути повністю підпорядковане цілісному баченню природи. По суті, Гумбольдт окреслив контури своєрідної метанауки, об'єктом дослідження котрої є життя як космічний феномен. Пізніше можливості такого підходу блискуче реалізував В. І. Вернадський у своєму вченні про біосферу, попередниками якого справедливо вважаються і Бюффон, і Гумбольдт.
2.2. ПАРАДИГМАЛЬНІ ОРІЄНТАЦІЇ КЛАСИЧНОЇ ЕКОЛОГІЇ.
В ході історичного розвитку і процессі формування предмету екології виявлялися певні парадигмальні орієнтації цієї науки. Першою за значимістю і в історичному сенсі в екології є еволюціоніська парадигма. Її концептуальні засади були утверджені переважно у працях англійських натуралістів Ч. Лайєля та Ч. Дарвіна. Суть її полягає у розробленні нової методології і теорії виникнення екологічних феноменів - адаптацій, доцільності, прогресу та ін.
Ч. Лайель, передовсім у праці "Основи геології", заперечує традицією залучення надприродних сил для з'ясування природних явищ. Для пояснення подій минулої геологічної історії Землі знання сутності нині діючих сил. Запропонований принцип уніформізму (актуалізму) грунтувався на тезі: вивчення сучасного є ключем до пізнання минулого.
Ч. Лайєль обгрунтував, що геологічні шари земної кори неоднорідні та відмінні одні від одних, а тому неподібність, зафіксована стратиграфічне, може слугувати водночас і показником тяглості відповідних груп організмів у часі. Він вважав також, що види здатні змінюватися, пристосовуючися до довкілля, що ці зміни відбуваютьcя поступово, повільно але неминуче, що добуті властивості успадковуються та ін. Загалом ці висновки досить адекватно відображали феноменологію біогенезу. А принцип уніформізму став наріжним каменем будь-якого дослідження, пов'язаного з реконструкцією минулих подій.
Вирішальний вплив на впровадження наукової методології в екологію справили праці Ч. Дарвіна. Запропонована ним теорія еволюції шляхом природного добору є одним з найвидатніших інтелектуальних здобутків людства, і тому значення її виходить далеко за межі біології та екології.
За теорією еволюції, сенс розвитку полягає не у сходженні до ідеального типу організації, а в постійному, невпинному пристосуванні видів до довкілля, досягненні з ним стану рівноваги. Мірилом прогресу виду постає вже не досконалість будови, а здатність виживати в конкретних умовах середовища. Зрозуміло, що цей висновок має і суто екологічний зміст.
Сам Дарвін досліджував і конкретні екологічні питання. Аутекологічні спостереження, зокрема, спонукали до формування багатьох тез раннього дарвінізму. Відомо, що порівняння споріднених видів птахів Південної Америки та Галапагоських островів, сучасних та викопних лінивців було поштовхом до трансформізму. Опис видів, що заселили ту чи іншу ділянку суходолу чи моря, засвідчував, що доцільність будови та способу життя вказаних організмів адаптивна, конкретна і визначається умовами природного оточення. У разі зміни останнього неминуче мають настати і зміни біоти: міграція, вимирання або виникнення нових пристосувань.
Дарвін виконав і низку синекологічних досліджень. У праці "Будова та розподіл коралових рифів" (1842) аналізуються надвидові системи, фактично - цілісний біогеоценоз. Екологічна характеристика окремих видів, що заселяють атоли, коралові рифи, морське середовище, доповнюється думками щодо закономірностей існування їх у певній системі вищого порядку. Такий підхід є необхідним, коли довколишні зміни стосуються всього біогеоценозу. Останнє буває, зауважував Дарвін, коли атоли опускаються під воду, внаслідок чого його мешканці опиняються в зовсім іншій екологічній ситуації. У такому разі відбувається зміна одних видів іншими, котрі краще пристосовані до життя на певній глибині. Отже, змінюється вся екосистема.
В розвитку екології як самостійної науки суттєва роль належить дослідженням і методологічним узагальненням В.І.Вернадського. Вчення про біосферу утвердило нові парадигмальні виміри і орієнтації екології і природознавства в цілому.
Про біосферу (як сукупність живих істот) писав ще Ж.-Б. Ламарк у праці "Гідрогеологія" (1802). Австрійський геолог Е. Зюсс використовував цей термін для позначення утворених живими організмами викопних порід ("Про походження Альп", 1875). Німецький геолог І. Вальтер вживав цей термін у традиції Зюсса. Український геолог П. Тутківський писав про біосферу як про просторове розміщення біоти на планеті. В. І. Вернадський у низці праць, передовсім у книзі "Біосфера" (1926), що була практично одночасно видана основними європейськими мовами, розробляє принципово нове розуміння феномена біосфери - як якісно відмінного від усіх інших об'єкта, як області існування життя на планеті, як найбільшого біокосного тіла на Землі. Тобто біосфера - це своєрідна "плівка життя", що огортає поверхню планети, залишаючись при цьому цілісним, динамічним, самоорганізованим утвором, що постійно розвивається. Як ціле, у свою чергу, біосфера включена у ще обширніше довкілля - глибинні породи Землі, з одного боку, космічний простір - з іншого. Таким чином, біосфера постає об'єктом не лише земним, а й космічним. Згодом у середині XX ст. самим В. І. Вернадським, а також видатним французьким мислителем П. Тейяр де Шарденом була сформульована концепція ноосфери. Остання - це такий стан біосфери, котрий визначається діяльністю людини.
Наприкінці XIX- на початку XX ст. в науковому пізнання починає стверджуватися системний підхід до аналізу об'єктів. Вимоги системності були опрацьовані в праксеології Т. Котарбінським, тектології А. Богдановим, викладені у загальній теорії систем Л. фон Берталанфі, вченні про гомеостазис К. Бернара та ін. Системна парадигма почала проявляти свої орієнтири і в екології. Найвідсутнішим чином вони реалізувалися в обгрунтуванні концепцій екосистеми та біогеоценозу, що означало перехід до системного мислення в екології. Особливу роль у цьому зіграли праці Й. Пачоського, В. Сукачова та А. Тенслі.
Й. Пачоський, український еколог та ботанік, ще наприкінці XIX ст. запропонував виділити для вивчення рослинних угрупувань науку флорологію (пізніше, в 1910 р. він зупинився на терміні фітосоціологія). Члени рослинної спільноти, за доказами вченого, зв"язані не лише екологічними умовами, а й "певною залежністю соціального гатунку", внаслідок чого утворюєьбся нове ціле - "життєва одиниця вищого порядку". Тобто, він обгрунтував факт єдності ценозів з певним ландшафтом, унаслідок чого утворюється якісно інший об'єкт, що відповідає методологічним орієнтаціям системного аналізу
Російський еколог В. Сукачов є автором терміна "фітосоціологія" (1908). Незалежно від інших дослідників він уводить поняття і розробляє концепцію біогеоценозу і відповідно визначає біогеоценоз як сукупність на певному проміжку земної поверхні однорідних природних явищ (атмосфери, гірської породи, рослинності, тваринного світу та світу мікроорганізмів, грунту і гідрологічних умов), яка має свою особливу специфіку взаємин цих утворюючих цю сукупність компонентів і певний тип обміну речовиною й енергією між собою та іншими явищами природи, яка являє собою внутрішньо суперечливу діалектичну єдність, що перебуває у постійному рухові, розвитку. Найважливіший результат біогеоценотичних досліджень полягав в обгрунтуванні тези про реальність біогеоценозу як природного тіла, окресленого у просторі, зі специфічними зв'язками між компонентами, здатного до самоорганізації та саморозвитку.
Потужні імпульси для утвердження системного підходу пов'язані також з іменами Ч.Елтона та А.Тенслі. У книзі "Екологія тварин" (1927) Ч.Елтон сформулював теоретичні засади таких узагальнень, як піраміда чисел, екологічна ніша, ланцюги та цикли харчування, сукцесії тощо. Продовжуючи цю традицію, А. Тенслі дійшов висновку, що несистемних об'єктів в екології практично не буває, що відобразила запропонована ним концепція екосистеми. За Тенслі (1935), екосистемами слід вважати біотичні угруповання найрізноманітнішого об'єму та рівня разом із притаманними їм екологічними умовами. Отже, екосистема - це безрозмірна стійка система живих та неживих компонентів, у яких здійснюється зовнішній та внутрішній кругообіг речовин та енергії.
В 1959 р. на симпозіумі з уніфікації основних понять екології, що працював у рамках 1Х Міжнародного ботанічного конгресу (Канада) було визнано рівнозначність понять "біогеоценоз" та "екосистема". Отже, їх можна вживати як синоніми.
Наведений історичний екскурс, зрозуміло, не є вичерпним. Але він дає певне уявлення про час та причини постання найважливіших ідей сучасної екології, які істотно визначали її становлення як науки. В межах формування певних парадигм ці ідеї продовжують впливати на її подальший теоретичний розвиток у різноманітності форм пізнання.
2.3.ПРЕДМЕТ ЕКОЛОГІЇ: ДУМКА ВЧЕНИХ І МЕТОДОЛОГІВ.
Отже, предмет екології - сукупність складних проблем, що стосуються як буття природи, так і існування людини. З точки зору природничників, екологія як наука повинна мати визначені закони, які вона розкриває. Будь-який закон, як відомо, є таким узагальненням, яке відображає необхідне, істотне, стійке, повторюване, загальне в окреслених межах відношення між явищами об'єктивної дійсності. Наявність специфічних законів, властивих якійсь галузі знань, - суть необхідна умова інституалізації її як науки.
Свого часу відомий еколог Баррі Коммонер запропонував розрізняти наступні чотири закони екології. Вони сформульовані на якісно- змістовому рівні і являють собою зразок надзвичайно влучного "перекладу" науково-екологічних узагальнень на повсякденно-світоглядну мову. Ось ці закони:
все зв'язано з усім;
все мусить кудись діватися;
природа знає найкраще;
не існує такої речі, як дармова трапеза, тому що хтось повинен за це розплачуватися ( Коммонер,1972).
Вчені - екологи наголошують, що екологія досліджує свої власні специфічні закони, що не співпадають з законами фізики, або термодинаміки, або біології. Втім, щодо точної визначеності їх кількості, немає єдиної думки. Так, Ю.Одум в книзі "Основи екології" (1975) зазначає, що існує 66 основних екологічних принипів і концепцій. К.Уатт розглядає як принципово важливі 38 загально-екологічні принципи. В.Оллі - 9 групп таких принципів.
М.Реймерс в "Природокористуванні" називає 60 екологічних узагальнень на рівні законів. Утім, покищо, на його думку, не виконано завдання структурно і логічно упорядкувати еколого-теоретичне знання і структурувати основні теоретичні поняття екології.
За классифікуванням В.Крисаченка, екологічні узагальнення за рівнем їх теоретичної зрілості і відповідності критеріям строгих законів поділяються на чотири групи:
1 - дескриптивні (описові) моделі. Ці узагальнення мають переважно феноменологічний характер і фіксують зовнішню данність сутнісних зв'язків між екологічними об'єктами. До їх кола слід віднести численні палеонтологічні літописи, філогенетичні ряди, моделі конкурентних взаємин та життєвих циклів, спонтанної сукцесії та ін.
2 - емпіричні закономірності, які постають як індуктивні умовиводи, закорінені безпосередньо у чуттєве пізнання. В екології вивчаються різноманітні градієнти - температурні, кисневі та ін.), правила (наприклад, Балмера, Аллена, Бергмана, Ван Алена, Глогера, екологічної ніші, зміни адаптивних норм та ін.), емпіричні закони (Бера-Дарвіна, Ковалевського-Осборна, гомологічних рядів, аллометричного зростання тощо).
3 - номотетичні узагальнення - строгі, емпірично обгрунтовані, логічно несуперечливі, теоретично достовірні висновки, які найповнішою мірою відповідають вимогам, що висуваються до законів. До них слід віднести передовсім моделі Харді-Вайнберга, Лотки-Вольтерра, закон Гаузе, математичну теорію боротьби за існування загалом та деякі інші. У номотетичних узагальненнях особливої ваги набувають гіпотетико-дедуктивні та математичні підходи, завдяки чому такі висновки мають значну прогностичну евристичність.
4 - конструктивістські програми - узагальнення, які поєднують теоретичні висновки з діяльнісною компонентою і мають на меті обгрунтування та побудову об'єктів (ідеальних чи реальних), що функціонують на засадах екологічних взаємин. Серед таких програм чільне місце посідає вчення про ноосферу В. І. Вернадського, теорії агротехніки та біотехнології, проекти "Екомісто", "Біосфера-II", МАВ ("Людина та біосфера") та ін.
Фундаментальним теоретичним узагальненням, на якому грунтується вся сучасна екологія, є теорія природного добору. Неможливо уявити сутність взаємин між живими організмами та довкіллям, якщо не залучати до пояснення природний добір. І якщо еволюція здійснюється через посередництво природного добору, то самі екологічні взаємини, тобто стосунки, у які вступають організми між собою та неорганічною природою, якраз і є його безпосередньою данністю. Природний добір є реальним фактом існування живого. Суттю його є порівняння можливостей одних істот (видів) з іншими.
Живі істоти мають такі атрибутивні ознаки, як мінливість та спадковість.Тобто, постійні ухили (флуктуації) в будові організмів, з одного боку, і наявність яскравої спадкоємності у розвитку, з іншого. Існування цих явищ зумовлює єдність та розмаїття форм життя, створює вихідний матеріал для еволюції. Головна функція добору - визначення шляхів закріплення спадковості та меж мінливості, а боротьби за існування - контроль результатів еволюції, тобто забезпечення коеволюції видів та середовища їх проживання.
Субстанційними засадами існування живих істот постійна взаємодія організмів з довкіллям, яке сприймається поєднанням абіотичних, біотичних та антропогенних чинників; доцільне пристосування організмів до конкретних умов проживання; унікальність кожної біосистеми і будь-якої особини, що створює безмежні можливості для системної їх диференціації та порівняння; здатність організмів до потенційно швидкого (в ідеалі - на рівні геометричної прогресії) зростання чисельності; обмежена кількість засобів існування та природних ресурсів загалом - лімітуючих чинників біосфери; збереження чисельності організмів на сталому рівні у послідовному ряду біологічних поколінь (з незначними флуктуаціями) і стабільності біомаси живої речовини загалом.
Означені феномени мають, безперечно, екологічний характер. Вони здобувають логічне і обгрунтоване пояснення саме у рамках теорії природного добору та боротьби за існування. Так, обмеженість ресурсів і тенденція до швидкого розмноженая спричиняє конкуренцію за джерело їжі та боротьбу за існування. Як свідчить закон конкурентних взаємин Г. Ф. Гаузе, два види, що претендують на одну й ту саму екологічну нішу, не можуть нескінченно довго перебувати у стані стійкої рівноваги. Тобто витіснення одного з них неминуче. Теорія природного добору пояснює і можливість переходу організмів до іншої екологічної ніші. Саме боротьба за існування та її наслідки і спадкова (тобто,невизначена) мінливость створюють передумови вивільнення організмів від конкретних лімітуючих чинників, отже - перехід до нової екологічної ніші.
Наслідком екологічних взаємин живих істот та добору репродуктивно успішних видів чи організмів є вибіркове виживання одних та вимирання інших. Тобто - реальний процес функціонування та розвитку біосистем.
Отже, взаємодія у системі "організм - довкілля" призводять до боротьби за існування. Репродуктивні наслідки та вибіркове переживания породжують природний добір як головну творчу силу еволюції та усталення структури екосистеми і біосфери. Тому, очевидно, що екологія існує в тісних інтеграційних стосунках з теорією еволюції.
Структура екологічного знання, як і будь-якої науки, характеризується наявністю двох рівнів пізнання: емпіричного та теоретичного.
На емпіричний рівні головними є методи спостереження, порівняння та експеримент. На емпіричному рівні відображаються істотні зв'язки між явищами, дається їх опис у формі графіків, таблиць, рядів тощо.
На теоретичному рівні відтворюється сутність об"єкта. Це здійснюється в формі теорії, тобто систематизованого, узагальненого, внутрішньо несуперечливого, достовірного знання про сутність екологічних явищ, розкриває причини та внутрішні, необхідні зв'язки між ними.
Різні науки мають різне співвідношення емпіричного і теоретичного знання. За даними, що наводять Ю.Шеляг-Сосонко, В.Крисаченко та Мовчан (1991), можна стверджувати, що в сучасній екології емпіричний пласт знань переважає над загальнотеоретичними узагальненнями. Як свідчить наприклад, аналіз тематики публікацій з водної екології та гідробіології у 80-ті роки в англомовній літературі, здійснений К. М. Хайловим, левова частка публікацій була присвячена біології та екології окремих організмів (аутекологія), забрудненню середовища та аквакультурам, а також водним ценозам; питанням загальної екології присвячено лише кілька відсотків публікацій.
Отже, існує потреба в розвитку теоретичного пласту екології. Цей висновок дозволяє говорить і про необхідність активного розвитку філософії екології, яка має осмислити шляхи оптимізації взаємодії емпіричного і теоретичного долідження в екології, співвіднести евристичність різних екологічних дисциплін та напрямків.
Серед основних понять екології слід назвати наступні:
біом - сукупність рослин, тварин, грибів, бактерій. Несчислені живі істоти, що складають біом,поєднані багатоманітними видами зв"язків. Головні з них - харчові і хорологічні, тобто такі, через які здійснюється постійна бороться за простір і їжу.Ця боротьба обумовлена місцем організму в біомі. Струкрура біома визначається боротьбою, яка виникає між видами з подібними, схожими екологічними вимогами.
Екосистема. Вперше термін "екосистема" зафіксував Артур Дж.Тенслі в 1935 р. Пізніше, в 1942 р. Реймонд Ліндеман визначив концептуальні і методологічні основи вивчення екосистем як складних систем, що окреслені в просторі і часі і охоплюють як організми, так і умови довкілля. Якщо врахувати багатоманітність організмів, що створюють біом і об"єднані трофічними і хорологічними зв"язками, то вже зрозуміла величезна складність цієї сукупності. Але ця складність значно зростає, якщо біом розглядається разом з довкіллям. Це відбувається дійсно так, бо екологія вивчає, яким чином і якою мірою кожна жива істота залежить від абіотичних факторів середовища, довкілля.
Сукупність всіх організмів, що створюють біом, а також різноманітних відносин, які пов"язують їх один з одним, і всіх їх взаємодій з довкіллям і є екосистема.
Вона містить в собі:
1.біом - фітоценози, зооценози, мікробіоценози, мікоценози і всі харчові і хорологічні зв”язки, які їх об"єднують.
2.фактори довкілля - екотоп (клімат, енергія, світло).
За визначенням П.Дювиньо і М.Танга, екосистемою в екології позначають найбльш обширну функціональну єдність. Єдність тому, що колоооббіг є замкненим. А найбільш обширну тому, що вона включає і організм, і середовище. Причому кожен компонент впливає на інший, формуючи його особливості. І кожен є необхідним для підтримки відпрацьованого ходу життя.
Отже, функціональна система, яка включає в себе спільноту живих істот і їх довкілля, називається екологічною системою.
Екосистема - це основне теоретичне поняття екології. Узагальнення суттєвих її характеристик здійснено в такому визначенні М.Реймерса: екосистема - цілісна система, що є термодинамічно відкритою сукупністю біотичних і абіотичних (речовин, енергії) компонентів і інформаційно саморозвивається. Єдність структури і функції цієї системи забеспечує перевагу внутрішніх переміщень речовин, енергії і інформації над зовнішнім обміном. На цій основі забеспечується саморегуляція і розвиток системи як цілого.
Біосфера. Взаємозв"язок всіх екосистем планети призводить до уявлення про гігантську екосистему - біосферу. Біосфера - той простір на планеті, де існують живі організми і функціонують коситеми. Це тонка поверхнева плівка, що включає океани і атмосферу. Саме в біосфері енергія сонячної радіації здійснює докорінні зміни фізичних і хімічних властивостей інертної речовини Землі.
Екологічна реальність - це важливе узагальнююче поняття сучасної екології. Екологічна реальність відображується певною системою уявлень про ті дійсні екосистеми, умови та чинники довкілля, в яких існує людина. Екосистемама притаманно ще дуже багато ознак, властивостей, які належить пізнати і включити в нашу картину світу. Отже, екологічна реальність представлена знаннями про об'єкт екології як науки. Ці знання певним чином систематизовані та організовані, вони уточнюються і поглиблюються з розвитком науки. Тому, поняття екологічної реальності відображає історичність та відносність наших екологічних знань.
ОСНОВНІ ЗАКОНИ ЕКОЛОГІЇ.
Закон подібності частини і цілого, або біоголографічний закон. Його було відкрито ще в давні часи. Так, ще китайські мудреці сповіщали про те, що частина є міниатюрною копією цілого. Тому, всі частини одного рівня ієрархії схожі одна на одну.
Наприклад, схожі модель атому і сонячної системи. Людська істота є мініатюрною копією всесвіту. Подібними є багатоклітинний організм і одноклітинний. При цьому кожна клітина генетично є моделлю цілого багатоклітинного організму (ріст, розвиток, розмноження, репарація тощо).
Утім, зрозуміло, закон подібності не є абсолютним. Так, електрон не може бути моделлю організму. І, навпаки, гени видів, що систематично знаходяться далеко однин від одного, є аналогічними і навіть - ідентичними.
Однак такі суперечності виявляються для структур, які ієрархічно є дуже далекими. Наприклад, для структур елементарних і структур дуже складних. Як правило, частини фенотипічно (тобто, у зовнішньому вигляді) відображають властивості цілого і аналогічні між собою. Аналогічні, але не абсолютно ідентичні.
Ще філософам античності було відомо, що ціле "більше" суми частин. Така закономірність дістала назву аксіоми емерджентності ( від латин. - emergo - з"являюсь, виникаю): ціле завжди має особливі властивості, які відсутні у його частин. Тому ціле не дорівнює сумі елементів, що не поєднані системоутворюючими зв"язками.
Отже, системне ціле, що сформоване з елементів, має інші закони функціонування і розвитку. Образно кажучи, одне дерево чи декілька дерев - це ще не ліс. Ліс - це складне поєднання всіх екологічних елементів, що входять в його екосистему. Крім того, екосистема лісу - це й певний кругообіг речовин, регуляція потоку енергії, в тому числі і створення власного біоклімату.
З аксіомою емерджентності пов"язані наступні екологічні принипи.
Принцип (закон) необхідної різноманітності, який твердить що жодна система не може сформуватися з абсолютно ідентичних елементів. Для утворення стійкої, саморегульованої системи потрібна певна відмінність елементів один від одного. Тобто, їх різноманітність. Але якою мірою, наскільки елементи мають бути різноманітними?
На це питання відповідає правило повноти складових. Воно визначає міру різноманітності елементів, необхідну для утворення стійкої екосистеми таким чином: елементи мають бути настільки різноманітними, наскільки це необхідно для утворення системи.
Крім того, екологічні системи підкоряються закону надмірності системних елементів при мінімумі варіантів організації. Більш того, надмірність системних елементів часто є умовою існування системи. Наприклад, прагнуть надмірності демографічні і економічні процеси і їх наслідки, скажімо, урбанізація.
Закон надмірності, як і будь який закон, діє в певних границях. Вони існуть і для екологічних систем: окрім надмірності проявляється і стратегія "самообмеження". Теоретичним чином вона зафіксована в принципі переходу надмірності системних елементів в самообмеження. Це означає, в певний момент часу кількісний ріст замінюється якісним удосконаленням. Наприклад, піклуванням про нащадків в біологічному і соціальному світі або інтенсифікацією виробництва в економічній сфері. Отже, зміст принципа переходу надмірності системних елементів в самообмеження означає, що надмірнсть системних елементів може бути замінена підвищенням якості цих складових. Тобто, самообмеження проявляється в існуванні фіксованої кільності різноякісних елементів.
При цьому, кожен елемент може бути нездатним до самостійного існування. Втім, система, що сформувалась з таких елементів, може існувати і бути цілісною. Така закономірність функціонування екологічних систем зафіксована в правилі конструктивної емерджентності - надійна система може бути сформована з ненадійних елементів (підсистем), що нездатні до самостійного існування. Прикладами таких систем можуть бути корали, суспільні комахи тощо.
В цілому біосфера - глобальна екосистема, тобто складна і багаторівнева. В ній кожен попередній рівень включений в послідуючий, більш складний за організацією. Тобто, саморозвиток будь-якої взаємопов"язаної сукупності, її формування в систему призводить до включення її як підсистеми в надсистему, що існує або утворюється.
Таким чином, в екологічних системах реалізується ієрархічність їх будови та принцип кооперативності. Результатом "кооперативного ефекту" дослідники (див.М.Реймерс) вважають значні переваги системи - порівняно з елементами, підсистемами в речовому і енергетичному відношенні.
Виживання, збереження системи забеспечується правилом системно-динамічної комплементарності і мінливості. Його зміст розкривається в тому, що будь-яка система, що саморозвивається, складається з двох видів структур (підсистем). Один з них зберігає і закріплює будову і функціонування системи, а інший сприяє змінам, які відповідають новим факторам середовища. Це може бути не тільки вдосконалення системи, а навіть її саморуйнування.
Прикладом співіснування двох видів структур - зберігаючих і змінюючих може бути спадковість і мінливість. Навпаки, жорсткі системи, наприклад, тоталітарно-автократичні суспільства та держави не мають таких механізмів самопідтримки.Замість них діють жорсткі зв"язки і механізми примушування. Тому, такі системи приречені на руйнування.
Важливим законом розвитку екологічних систем є системогенетичний закон або закон подібності еволюційно-історичного і індивідуального розвитку екосистем. Він твердить, що індивідуальний розвиток (онтогенез) системи є повторенням суттєвих моментів історичного розвитку (філогенезу). Специфічними проявами цього закону є біогенетичний закон, відкритий Е.Геккелем і геогенетичний закон , сформульований Д.Рундквістом.
Біогенетичний закон твердить, що онтогенез будь-якого організму в короткому вигляді повторює філогенез. Тобто, індивід в своєму розвитку повторює в суттєвих моментах еволюцію свого виду.
За геогенетичним законом мінералогічні процеси в короткі інтервали часу мов би повторюють загальну історію геологічного розвитку.
Подібним чином розвиваються екологічні системи в ряду сукцесій, йде розвиток техніки, пізнання світу дитиною тощо. Отже, існує загальний - системогенетичний закон , який стверджує, що системи в індивідуальному розвитку повторюють в скороченному вигляді і узагальненій формі еволюційний шлях розвитку своєї власної структури.
Існування, функціонування і можливості розвитку екологічних систем визначаються також законами відношення "система - середовище". Зрозуміло, що речовина та енергія для функціонування системи можуть братися лише з оточуючого середовища. Тобто, в цьому сенсі, розвиток системи є залежним від середовища. Цей суттєвий факт відображає закон розвитку системи за рахунок оточуючого середовища. Він показує, що будь-яка система може розвиватися лише за рахунок використання матеріально-енергетичних і інформаційних можливостей оточуючого середовища. Абсолютно ізольований саморозвиток є неможливим.
Міра відповідності середовища існуючим в ньому живим чи соціальним організмам визначає позитивну чи негатичну перспективу їх існування. Радянський геофізик Г.Хільмі сформулював закон розчинення системи в чуждому середовищі. Він є справедливим для будь-яких систем, в тому числі для екологічних і соціальних. Особливістю соціальних феноменів є те, невеликі системні утворення, що розчинюються, "тягнуть" за собою оточуюче їх середовище, що породжує ефект пасіонарності, який досліджено Л.Гумільовим (наприклад, в книзі "Этногенез и биосфера Земли". Л., 1989).
Окрім загальноекологічних законів вчені-екологи виділяють низку законів внутрішкього розвитку екологічних систем (М.Реймерс).
Закон вектору розвитку. Цей закон відтворює таку сутнісну особливість розвитку систем, яка проявляється в спрямованості його в одному напрямку. Тобто, і індивідуальний, і історичний розвиток екологічної системи є спрямованим певним чином, в певному напрямку. Так, невожливо повернути еволюцію в зворотньому напрямку, неможливо повернути життя від старості до юності.
Закон ускладнення системної організації. Закон сформульований видатним біологом К.Рул"є, який зазначав, що історичний розвиток живих організмів приводить до ускладнення їх організації шляхом диференціації функцій і органів, що їх виконують. Подібним чином історичний розвиток екологічних систем призводить до більш тонких механізмів пристосування біогенної і абіогенної частин однієї до іншої.
Весь хід еволюції і розвитку екологічних систем підтверджує цей закон. Рушійними механізмами і причинами такого ускладнення є необхідність пристосування до умов середовища, що постійно змінюються. Так, в розвитку живого на Землі і в історії людства все більш складно видобуваються ресурси. В той же час, і живе, і людство прагне відносної незалежності від умов середовища шляхом ускладнення організації.
Закон необмеженості прогресу. Закон пояснює таку важливу особливість розвитку екологічних систем, яка проявляється в принциповій необмеженості еволюційного розвитку екологічних систем. Закон необмеженості прогресу твердить, що розвиток від простого до складного в існуванні екологічних систем в принципі є необмеженим. Втім, як і будь-який закон він має свої межі. Тобто, його не можна абсолютизавати. Ці межі визначаються, перш за все, часом і простором існування об"єкта - живого, людини, планети.
ЛІТЕРАТУРА.
Вернадский В.И.Биосфера. Л.:1926.
Вернадский В.И.Философские мысли натуралиста. М.:1988.
Северцов А.С. Введение в теорию эволюции.М.:1981.
Дювиньо П., Танг М. Биосфера и место в ней человека. М.:1973.
Ю.Одум. Основы экологии. М.: 1975.
Дре Ф. Экология. М.:1976.
Бернал Дж. Наука в истории общества. М.:1956.
Гумилев Л. Энтогенез и биосфера Земли. Л.:1989.
Коммонер Б. Замыкающийся круг. Л.:1974.
Реймерс Н. Экология. Теории, законы, принципы и гипотезы. М.:1994.
Кисельов М.М.,Крисаченко В.С.,Гардашук Т.В. Методологія екологічного синтезу. К.:1995.
Голубець М.А. Від біосфери до соціосфери. Львів:1997.
Крисаченко В.С. Людина і біосфера. К.:1998.
Дерябо С.Д., Ясвин В.А. Две модели экологии// Человек. - 1998.- №1.
Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології. К.:2000.
Питання для перевірки.
1.На яких методологічних засадах формувалось екологічне знання в античності?
2. В чому суть космологічно-цілісного підходу до вивчення природи?
3. Якими є принципи систематики К.Ліннея і їх роль в розвитку екології?
4. Яку роль в розвитку екології відіграли дослідження і еволюційні ідеї видатних натуралістів Ламарка, Бюффона, Гумбольдта?
5. Чому еволюційна парадигма утвердила новий етап в розвитку екології?
6. Яким є внесок в розвиток екології Ч.Дарвіна?
7. Яке місце в екології посідає вчення про біосферу?
8. Яким є взаємовідношення емпіричного і теоретичного знання в сучасній екології?
9. Як класифікують екологічні закони теоретики і методологи сучасної екології?
10. Які основні закони вивчає екологія?
11.Що таке екосистема?
Теми рефератів.
Зародження екологічної думки в античності.
Космологічно-цілісний підхід до вивчення природи.
Основні етапи становлення екології як науки.
Парадигмальні орієнтації екології.
Роль методології еволюціонізму в розвитку екології.
Системна парадигма в екології..
Взаємозв"язок емпіричного і теоретичного в екології.
Основні закони, принципи і поняття екології.
Теоретична і методологічна роль поняття "екосистема" в екології.
Методологічні засади основних теоретичних узагальнень екології.
ТЕМА 3. ВІТЧИЗНЯНА ТРАДИЦІЯ В ЕКОЛОГІЇ: МЕТОДОЛОГІЧНІ І КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ ПІЗНАННЯ БІОСФЕРИ.
3.1.Єдність живого і довкілля як онтологічна засада вчення про біосферу.
3.2. Складність феномену біосфери і визначення її сутності.
3.3. Біосфера як глобальна екологічна система.
3.1.ЄДНІСТЬ ЖИВОГО І ДОВКІЛЛЯ ЯК ОНТОЛОГІЧНА
ЗАСАДА ВЧЕННЯ ПРО БІОСФЕРУ.
Останніми роками поняття біосфери можна почути дуже часто. Фахівці біологи, екологи, географи, геологи, представники гуманітарних наук, філософи, публіцисти в разних аспектах обговорюють проблеми біосфери, говорять про її унікальність, про складність функціонування, про людину як елемент біосфери, про негативний антропогенний тиск на біосферу і необхідність її збереження.
Отже, проблеми біосфери знаходяться зараз в центрі наукового, філософського і соціопрактичного осмислення. Цю обставину можна пояснити значимістю біосфери для існування людини, взагалі живого. Крім того, значна увага до біосфери пов"язана і з загрозливим екологічним її станом. Останнє визначає потребу всебічного аналізу біосфери з точки зору сучасної екології.
Коли ми аналізували предмет екології, то дійшли висновку про його багатоаспектність. Один з аспектів відрізняє саме вітчизняну традицію визначення предмету екології, витоки якої ми знаходимо в науковій творчості В.І.Вернадського : вважається, що предметом екології є біосфера.
В.І.Вернадський - видатний біогеохімік - був засновником вчення про біосферу.
Втім, сам він наголошував, що ідею біосфери вперше сформулював видатний французький еволюціоніст Жан-Батіст Ламарк в своїх лекціях в 1800 р., а згодом в книзі "Гідрогеологія" (1802).
У Ламарка ідея біосфери обгрунтована як ідея впливу на земну кору живих організмів. Він доводить, що всі мінерали земної кори є продуктом життєдіяльності рослин і тварин , котрі існували на земній поверхності. Отже, виникла і була обгрунтована в науці така ідея, що живе істотно впливає на земну кору, тобто неживе. В цьому ідейному руслі висловлювались і такі видатні природознавці як французький еволюціоніст, як Ж.Бюффон, видатний хімік А.Лавуаз"є, систематик К.Лінней, російський натураліст М.Ломоносов, які звертали увагу на те, що існує суттєвий взаємозв"язок між живою і неживою природою. І що рослини і тварини беруть участь в газообміні, у формуванні грунтів, природних копалин, в інших планетарних процесах.
Для формування біосферних уявлень велику роль відіграли праці видатного німецького натураліста О.Гумбольдта. Напочатку Х1Х ст. він розвивав ідеї, відповідно до яких органічний світ- це невід"ємна частина земної кори. Він вважав, що хімічних склад організмів залежить від хімічного складу компонентів середовища. Більш того, О.Гумбольльдт вважав, що існує своєрідна оболонка Землі, в котрій функціонально взаємопов"язані біотичні, атмосферні, гідрологічні і континентальні процеси.
Отже, була сформульована ідея існування особливої оболонки Землі - біосфери.
Але сам термін "біосфера" був запропонований відомим австрійським гідробіологом Е.Зюссом. Він ввів цей термін в науку 1875 р. поряд з термінами атмосфера, гідросфера і літосфера для окреслення ще однієї оболонки Землі, яка залягає на сухопутній і водній поверхнях, хоча напочатку свого існування була пов"язана лише з гідросферою. Отже, була відкрита ще одна оболонка Землі - біосфера, яка, за Зюссом, визначалась як обмежена в часі і просорі сукупність організмів на поверхні Землі.
Ідея взаємозв"язку, взаємообумовленості процесів, що відбуваються в живій і неживій природі, на поверхні планети, була також обгрунтована видатними українськими і російськими вченими - природознавцями. Наприклад, український геолог П.Тутківський писав про біосферу як про просторове розміщення біоти на планеті. Перший ректор нашого університету ботанік М.О. Максимович обгрунтовував ідеї впливу живого, рослинності на неорганічну природу. Російський натураліст В.Докучаєв також наголошував на існуванні суттєвого зв"язку живого і неживого в планетарному масштабі. Він вважав, що такий взаємозв"язок є предметом нової галузі науки. В. Докучаєв писав в праці "До вчення про зони природи" (1899): "Як відомо, в найостанніший час все більше і більше формується і виокремлюється один з найцікавіших предметів у галузі сучасного природознавства. А саме - вчення про певні дуже складні багатогранні співвідношення і взаємовідношення, що існують, між так званою, живою і мертвою природою. Ці закономірні, можна сказати, непорушні, віковічні співвідношення, будучи в основі, в корені найістотніших етнографічних, історичних, побутових, навіть економічних, соціальних і всіляких культурних людських особливостей та проявів, - завжди, від віків, фатально, непереможно, тяжіли над цілим людським світом; і донині, як Дамоклів меч, висять над ним, зв"язуючи уявного пана Землі по руках і по ногах, незважаючи на жодні успіхи цивілізації, на жодні відкриття науки і техніки, на жодні політичні перевороти, катастрофи, зміни і перетасування".
Отже, була проголошена думка про неперервну суттєву залежність людського існування від взаємозв"язку живого і довкілля. Нова наука, про яку говорить В.Докучаєв, має враховувати існуючі сутнісні зв"язки живого і неживого і місце людини в цих зв"язках. На думку Докучаєва, ця гулузь науки повинна допомогти людині "не робити зайвих рухів", так би мовити, не робити опасних рухів, щоб не стати жертвою цього самого Дамоклова меча.
Але, зрозуміло, що ані В. Докучаєв, ані будь-хто з талановитих вчених не міг передбачити, яким бурхливим буде розвиток цивілізації і в якій складній ситуації опиниться людина.
Отже, на наукових засадах біології, геохімії, географії виникло вчення про певну специфічну оболонку Землі - про біосферу. Але, треба зауважити, що хоча на даний час існує дуже багато досліджень і праць, осмислюючих, що таке біосфера, єдиного визначення, єдиного погляду з цього питання немає. Втім, всі дослідники спираються на вихідні аргументи і концептуальні положення вчення про біосферу В.І.Вернадського.
3.2.СКЛАДНІСТЬ ФЕНОМЕНУ БІОСФЕРИ І ВИЗНАЧЕННЯ ЇЇ СУТНОСТІ.
Біосфера - складна за генезою і будовою глобальна екологічна система. Тому важко визначити її сутність однозначно, в одному аспекті. В.І.Вернадський розглядав біосферу в багатьох ракурсах.
Тому в його роботах представлено не одне, а багато визначень того, що є біосфера.
Біосфера - особлива, охоплена житттям оболонка Землі.
Біосфера - поверхня нашої планети, її зовнішня область, яка відмежовує її від космічного середовища.
Біосфера - область земної кори, де трансформується космічне випромінювання в діяльну земну енергію (електричну, хімічну, механічну, теплову).
В "Роздумах натураліста" В.Вернадський писав:"Земна оболонка, біосфера, що охоплює цілу земну кулю, має різко відокремлені розміри. В значній мірі вона зумовлюється існуванням в ній живої речовини - нею заселена. Між її косною, безжиттєвою частиною…і живими речовинами, що її насіляють, відбувається безперервний речовинний та енергетичний обмін, який матеріально виявляється рухом атомів, зумовленим живою речовиною. Цей обмін у ході часу проявляється закономірно мінливою, неперервно-спрямованою до стійкості рівновагою. Вона пронизує цілу біосферу, і цій біогенний струмінь атомів значною мірою її створює. Так неподільно і нерозривно біосфера протягом усього геологічного часу пов"язана з живою речовиною, що її насіляє". І далі: "…жива речовина біосфери - це сукупність живих організмів, що в ній живуть".
З наведених роздумів В.Вернадського, а також на підставі подальших досліджень можна говорити про наступні суттєві ознаки біосфери:
Біосфера - загальнопланетна оболонка.
Структура біосфери: нижні шари атмосфери, гідросфера, верхні шари літосфери.
Склад і будова біосфери зумовлені сучасною і минулою життєдіяльністю всієї сукупності живих організмів.
Біосфра є наслідком взаємодії живих і неживих компонентів, акумуляції та перерозподілу в ній величезної кількості енергії.
Біосфера є термодинамічно відкритою, самоорганізованою, саморегульованою динамічно зрівноваженою, стійкою системою.
Межі біосфери: верхня межа - променева - зумовлена наявністю жорсткого короткохвильового ультрафіолетового випромінювання. Від нього життя захищається озоновим шаром.
Нижня межа - термічна. В певних температурних режимах життя існувати не може.
Ось такими є загальні суттєві ознаки біосфери.
БІОТИЧНА СУТЬ БІОСФЕРИ.
Біосфера є об"єктом вивчення багатьох наук - геології, геохімії, географії, біології, екології. Це також причина певних розбіжностей в її тлумачення. Але біосфера організована живим і є середовищем існування живого. Отже, логічно вважати основою інтерпретувань сутності біосфери саме еколого-біологічне бачення її. Тому виникає питання про місце біосфери серед живих систем.
В біології живе кваліфікується через приналежність до певних рівней організації.
Найбільш широкий і узагальнюючий погляд - це виділення таких рівней організації живого - від молекулярно-генетичного до біосферного.На молекулярному та генетичному рівнях здійснюється конваріантна редуплікація, тобто збереження, відтворення та оновлення інформації. Ці рівні забезпечують таким чином протікання, спадковість та мінливість живого. Рівні органел та клітин формують елементарні середовища протікання життєвих реакцій. Тканинний та органний рівні мають безпосереднє відношення до підтримання цілісності та гомеостазу в організмі. Сам організмовий рівень - сфера реалізації генетичної інформації з одночасним (за принципом зворотного зв'язку) вбиранням (через природний добір) викликів довкілля до живих істот. На популяційно-видових рівнях протікають основні еволюційні процеси, відбувається обмін генетичною інформацією, оцінка довкілля на предмет виживання та конкурентності. Ценотичний рівень - це власне екосистемний рівень. Він формує складну систему взаємопристосувань різних груп та видів організмів. Нарешті, біосфера, або сфера життя на Землі - унікальна складно структурована цілісність живого, що самоорганізується і саморозвивається.
Але в певних концепціях вчених екологів і метолодогів екології акцентується на існуванні лише певних рівней організації. Так, відомий російський еволюціоніст і методолог науки К.Завадський виділяв 4 основні рівні організації живого:
1.організмовий
2.популяційно-видовий
3.біоценозний - рівень існування сукупності живих істот у певному природному середовищі
4.біостромний - рівень існування всієї сукупності живих організмів на планеті
К.Завадський не відносив до живих систем біосферний рівень, оскільки до структури біосфери належать неживі компоненти середовища.
М.Амосов розподіляє живі системи також на організмовому, популяційно-видовому і біоценотичному рівнях. І крім того, вводить 4-й - біогеоценотичний - існування систем, що об"єднує живі організми певних видів у спільних географічних умовах.
Відомий еволюціоніст М.Тимофєєв-Ресовський вважає природнім включення в біогеоценоз і біосферу неживих елементів середовища, оскільки лише завдяки ним ці системи можуть існувати. Він доводить, що біосфера може розглядатися як жива система.
Отже, існують різні погляди щодо кваліфікування рівнів структурної організації живого і відповідності їм біосфери.
Відомий український еколог М.Голубець пропонує для того, щоб визначити - чи є біосфера живою, спочатку розібратися, що можна називати "живою системою"? Він посилається на В.Вернадського, який вважав, що життя неможливе без постійного обміну речовиною, енергією і інформацією не лише з біотичним, а й з абіотичним середовищем існування організму. Причому, це справедливо не лише для організму, а й для надорганізмових рівней. Отже, відповідаючи на питання:"Чи належить певна система до живого?" - потрібно міркувати не з вузько біологічних, а з комплексних, біогеоценологічних - тобто, екосистемних позицій. І відповідно, до живих систем можна віднести біогеоценози і біосферу. За висновном М.Голубця, живі системи - це:
організми та їх підсистеми
системи, що є поєднянням живих істот (родини, колонії, стада, популяції .види, роди, біоценози)
системи, центральними організаторами яких є живі організми, їх сукупності чи "жива речовина" в цілому - від консорції і біогеоценозів до біосфери.
Виходячи з таких висновків, М.Голубець визначає 3 рівні організації живого: організмовий, популяційний, екосистемний. Саме в їх межах відбуваються всі біотичні процеси, що забезпечують існування живого, біосфери.
Отже, на наукових засадах біології, геохімії, географії виникло вчення про певну специфічну - живу оболонку Землі - біосферу, біосферу як складне екологічне утворення.
ПОНЯТТЯ БІОСФЕРИ.
Біосфера - не просто зовнішнє середовище існування людини. Ми маємо усвідомити, що це її домівка. Людина становилася за законами живого, біосфери. Тому і сьогодні вона має рахуватися з законами саме біосфери як сфери свого життя. Ігнорування або просто нерозуміння цих суттєвих особливостей людського існування привело до трагічних наслідків - глобальної екологічної кризи антропогенного походження. Проблематичним стає взагалі подальше існування людського роду. Усвідомлюючи ці складні обставини сучасного цивілізаційного розвитку, ЮНЕСКО як одну з комплексних програм, що потребують глибокого вивчення визначило проблему "Людина і біосфера". Такі дії є яскравою ознакою усвідомлення світовою спільнотою глобальності, всезагальності проблеми біосфери і особливостей людського буття в ній.
Втім, дійсне практичне розв"язання екологічних проблем має спиратися перш за все на професійне науково-екологічне дослідження. Воно не може обмежуватися рівнем вузько-прагматичного захоплення модною проблематикою з ціллю впливу на масову свідомість для реалізації власних цілей певних політичних або бізнесових кіл.
Таким чином, розв"язання екологічних проблем потребує глибокого науково-екологічного вивчення феномену біосфери, закономірностей її функціонування і розвитку, її історії, що триває як найменше 4 млрд. років. Вона породжує людину, але й людина творить біосферу. І тому "підсумкові" сьогоденні негативні впливи людини на біосферу не є лише результатом соціоекономічного, тобто - цивілізаційного розвитку. Вони є також наслідком особливостей еколого-еволюційного розвитку людини, тим типом адаптації, який притаманний роду людському в біосфері.
В сучасній науці біосфера є предметом детального вивчення. Як же розуміють сучасні вчені поняття біосфери?
Треба одразу зауважити, що оскільки різні вчені наслідували різні історичні наукові традиції, крім того, дослідники є представниками різних наук, єдиного визначення поняття біосфери немає, а існує багато різних визначень. Як правило, суттєвим в біосфері вважають певний аспект класичних уявлень про біосферу.
Так, певні автори (В.Ковда, А.Тюрюканов) підкреслюють, що біосфера - це оболонка Землі, склад, будова та енергетика якої зумовлені колишньою і сучасною діяльністю живих організмів. Біосфера охоплює нижню частину атмосфери, гідросферу і верхню частину літосфери.
Інші дослідники (А.Григорьев) визначаєють біосферу як сукупність живих істот на планеті. Дж.Хатчінсон розглядає біосферу як частину земної кулі, в межах якої існує життя.
М. Тимофєєв-Ресовський так структурує біосферу: біосфера в вузькому смислі слова, тобто сума живих організмів - "жива речовина" і область "колишніх біосфер", окреслена розрподілом на Землі біогенних осадових порід.
М.Вассаєвич розуміє біосферу як складну багатошарову оболонку Землі і позначає її терміном мегабіосфера. Вона склалася під впливом життєдіяльності організмів. Зверху відмежована атмосферою, знизу - геологічними покладами, в яких немає слідів життя. Мегабіосфера структурована наступним чином. Апобіосфера - частина біосфери, що знаходиться над шаром атмосфери, в якому перебувають живі форми в стані анабіозу. Парабіосфера - сфера анабіозних форм життя. Далі - власне біосфера. І потім - метабіосфера - глибокі оболонки Землі, котрі колись знаходились під впливом живої речовини.
Ю.Одум характеризує біосферу як найбільшу і найближчу за ознаками самозабезпечення до ідеалу екологічну систему. Біосфера включає всі живі організми Землі у взаємодії з фізичним середовищем, що забезпечує її цілісність та єдність. Одум також називає біосферу екосферою, підкреслюючи таким чином її екологічну сутність.
Такими є характерні точки зору і міркуваня про біосферу і її сутність. Вони демонструють різні сторони вивчення цієї складної екосистеми і відсутність єдиного її визначення.
Втім, характерним є те, що людина в її соціокультурній сутності, діяльність людини не включаються в наведені визначення біосфери, хоча ще В.Вернадський нагалошував, що діяльність людини - це потужна геологічна сила. Отже, переважають трактування сутності біосфери відповідно до вимог класичного типу наукової раціональності. Хоча, як ми вже розглядали в минулій темі, методологи екології наголошують на якісних змінах біосфери і потребі урахування в її існуванні суттєвого впливу людини.
Існуючі парадигмальні пропозиції осягнення місця людини в біосфері В.Крисаченко (1998) систематизує по 3-х напрямках:
1 - соціологічно-актуалістська парадигама, яка визначає місце людини у біосфері з точки зору найбільш сформованої та зрілої форми організації людських спільнот. У цьому випадку вся попередня історія взаємин людини з біосферою аналізується шляхом накладання образу сучасного стану на минулі особливості.
Засади цієї парадигми найбільшим чином оформлені в науках, які безпосередньо вивчають феномени людини і біосфери. Це гуманітарні науки, філософія - з одного боку, і природничі науки, що вивчають оболонки Землі - геологія і еволюціонізм - з іншого. На засадах цієї парадигми людина і біосфера вивчаються як самостійні і мов би незалежні феномени, а сучасний стан їх існування виступає принциповим орієнтиром для пізнання динаміки взаємин людини з біосферою в минулі часи.
2 - натуралістично-генетична парадигма, яка намагається вивести закономірності існування людини у біосфері, звертаючись до генетичних витоків їх взаємин і відтворюючи механізми породження нових властивостей у процесі саморозвитку природних систем.
Натуралістичний підхід спирається на принципи, які стверджують можливість і доцільність виведення людських якостей з тих чи інших властивостей творин. Отже, проблема становлення людини постає як проблема походження її сутнісних властивостей від певних природних ознак. Якщо соціологічний підхід акцентує увагу на принциповій відмінності людських якостей від тваринних ознак, то натуралістичний обгрунтовує їх єдність, подібність.
Натуралістичне осмислення єдності біосфери і людини є важливим тому, що для корегування поведінки людини в біосфері, її впливу на біосферу людина має відчути себе "частиною біоти", живого. Саме тобі можлива коеволюція людини і біосфери, яка дозволить існувати далі як людині, так і біосфері.
3 - космологічно-універсалізуюча парадигма, яка розглядає біосферу і людину як події космічного масштабу і передбачає осмислення їх взаємин як особливий варіант всесвітнього порядку. Прикладами концепцій, що таким чином розглядають взаємозв"язок людини і біосфери є концепції Тейяра де Шардена і В.І.Вернадського, які розглядали життя як космічне явище.
Космологічно-універсалізуюча парадигма кваліфікується як сучасне відродження античного світобачення - відновлення ідеї цілісності Всесвіту. І якщо його центром вважається людина, то обгрунтування тези про відповідальність людини за стан бісфери здійснюється і в контексті безкінечності космосу.
Таким чином, в сучасній екології здійснюється новий синтез методологічних і теоретико-концептуальних знань про біосферу як складну в структурному, функціональному і еволюційному смислі екологічну систему, яка органічно включая в себе людину.
3.3. БІОСФЕРА ЯК ГЛОБАЛЬНА СИСТЕМА.
Творчість В.Вернадського, його дослідження біосфери і концепція біосфери дає вагомі підстави вважати, що він розглядає біосферу як глобальну оболонку, живі організми в якій, а також людина виявилися могутньою геологічною силою. Хоча В.Вернадський не вживав понять біогеоценоз чи екологічна система, його вважають предтечею екосистемології та біоценології.
В.Вернадський розглядав біосферу як структурно, функціонально і організаційно цілісну систему, що існує в природному оточенні. Він розкрив енергетичну суть біосфери - поглинання і трансформацію сонячної та накопичення вільної енергії, біогеохімічні її процеси - синтез оргінічних речовин і біотичний кругообіг, організаційну її суть - взаємозв"язок і взаємозалежність між усіма структурними - біогенною і абіогенною частинами, вплив на середовище - формування такого внутрішнього середовища, яке забеспечило не лище захист живих істот від руйнівного впливу абіотичного довкілля, а й прогресивний розвиток живого. Такий концептуальний підхід дав підставу послідовникам В.Вернадського кваліфікувати біосферу як екосистему.
Так, Б.Соколов називає біосферу глобальною екосистемою. До живих систем її відносять М.Тимофєєв-Ресовський, М.Будико, М.Камшилов. А.Уголєв. Ю.Одум вважає біосферу найбільшою і найближчою до ідеалу в сенсі самозабезпечення біотичну систему і називає її "екосфера". Він визначає екосферу як саморегульовану систему, що здатна створювати і підтримувати високий ступінь внутрішньої упорядкованості, тобто стан з низькою ентропією.
Визначаючи специфічні характеристики біосфери як глобальної екосистеми, в сучасній спеціальній науковій літературі фахівці (див.М.Голубець) зазначають наступні риси:
Біосфера є унікальною, незамінною і неповторною біотичною системою. Інші екосистеми є взаємозамінними.
Біосфера відрізняється від інших екосистем практично безмежною тривалістю існування. Час існування інших екосистем визначається тривалістю від декількох місяців до сотень і кількот тисяч років. Для біогеоценозів - від тисяч до мільйонів років.
Біосфера зберігає безмежно великий запас генетичної інформації, який накопичувався мільярди років, внаслідок чого ця інформація є практично невичерпною. Генетична пам"ять біосфери- це інтегральна пам"ять всіх екосистем Землі.
Біосфера є найдосконалішою саморегульованою системою з найповнішими механізмами захисту від руйнівного зовнішнього впливу. В процесі еволюції органічного світу в ній виробився не лише ефективний механізм синтезу органічних речовин за рахунок використання сонячної енергії, але й накопичення в атмосфері вільного кисню, формування озонового екрану як одного з найважливіших засобів захисту живого в біосфері.
На відміну від малих екосистем біосфера характеризується величезними запасами вільної енергії, не лише тієї, що є інтегрованою вільною енергією сучасних підпорядкованих їй екосистем, але й вільної енергії, накопиченої екосистемами минулих епох.
Біосфера вирізняється величезнимм різноманіттям життєвих форм, видів, внутрішньовидових структур і екосистем, просторовою і функціональною асиметрією, потужними механізмами самозбереження, прогресивного саморозвитку, постійним зростанням організованості та неентропійності.
Якщо окремі типи екосистем були середовищем виникнення та розвитку приматів, в тому числі людиноподібних і предків людини, то біосфера в цілому стала колискою людини ( Homo sapiens), людського роду.
НООСФЕРА.
За передбаченнями В. І. Вернадського і П. Тейяра де Шардена, у індустріальну та постіндустріальну добу техногенної цивілізації антропогенне перетворення біосфери призводить до стану ноосфери - сфери розуму. Але, якщо вважати, що розумне ставлення людини до біосфери не має спричиняти екологічно-кризової ситуації, то очевидно, що становлення ноосфери потребує адекватних філософсько-світоглядних, етичних і методологічних засад. Вони формуються в умовах постнекласичної науки, яка особливу увагу в виявленні необхідних моментів пізнання світу надає особливостям наук, що вивчають живе, життя. Так, дослідники зараз наголошують на тому, що потрібно врахування більше спонтанності, саморегуляції, які є суттєвими ознаками живого (наприклад. А.Маслоу), його виникнення та розвитку. Необхідно осягнути та врахувати набуту упродовж мільярдів років "стратегію біосфери", яку достовірно обгрунтовують, зокрема, геолого-палеонтологічні дослідження та філогенетичні описи. Саме це надає світоглядні і практико-методологічні орієнтири для екологізації сучасного наукового мислення та виробничих технологій.
Отже, науково-екологічне, глибоко професійне вивчення проблем біосфери може здійснюватись лише в зв"язку з усвідомленням ціннісних аспектів вивчення історії і сьогоденного стану біосфери. Можна сказати, що творення дійсної ноосфери - сфери розуму як екологічної реальності здійснюється на підгрунті взаємопроникнення, синтезу природничонаукового і соціогуманітарного знання, інтегративним центром якого є сучасна концепція біосфери. Людина в реальності біосфери і, відповідно. в сучасній концепції біосфери, постає як її органічний елемент, який, водночас, є якісно специфічним. Немає сумніву, що біосфера "творить" людину. Але, як "геологічна сила", людина також творить біосферу. Так, В.Крисаченко (1998) вважає, що можна говорити про біосферну парадигму антропогенезу, котра окреслює появу та генезу людини як причинно обумовлений природно-історичний процес переростання біосфери у свою якісно нову іпостась - антропобіосферу. При цьому виникнення людини постає не відокремленим наслідком адаптивної еволюції однієї з груп вищих приматів (що стверджує традиційна антропологія), а своєрідними “вагітністю” та “пологами” всієї біосфери. Тому до передумов антропогенезу, наприклад, слід віднести як традиційні генетико-біологічні, так і біосферно-екологічні чинники. У першому випадку це - комплекс центральної нервової системи та органів чуття, морфофізіологічні, генетичні, комунікативні та громадські ознаки, на основі яких постають з часом мозок та мислення людини, її здатність до праці, мови, соціальності тощо. У другому ж слід враховувати потоки речовини й енергії, біогеохімічну міграцію атомів, коадаптивність та наповненість екологічних ніш.
У контексті таких міркувань розвій людини постає не стільки генетико-біологічним, скільки екологічним та етологічним (поведінковим), бо саме внаслідок її виникнення трансформувався устрій всієї біосфери.
Отже, не лише біосфера породжує людину, а й людина творить біосферу. І тому "підсумкові" сьогоденні негативні впливи людини на біосферу не є лише результатом соціоекономічного, тобто - цивілізаційного розвитку. Вони є також наслідком особливостей еколого-еволюційного розвитку людини, тим типом адаптації, який притаманний роду людському в біосфері.
Література.
Вернадский В.И. Размышления натуралиста. Научная мысль как планетное явление. Кн. 2. М.: 1977.
Вернадский В.И. Биосфера и ноосфера М.: 1989.
Тейяр де Шарден. Феномен человека. М.:1987.
Дювиньо П., Танг М. Биосфера и место в ней человека. М.: 1973.
Одум Ю. Основы экологии. М.:1975.
Хатчинсон Дж. Биосфера// Биосфера. М.:1972.
Тимофеев-Ресовский Н.В. Популяции, биогеоценозы и биосфера Земли //Математическое моделирование в биологии.- М.:1975.
Абакумов А.В. Иерархичность организации биосферы // Методологические аспекты исследования биосферы. - М.: 1975.
Амосов М.М.Біологічні системи//Енциклопедія кибернетики.Т.1. К.:1973.
Кордюм В.А. Эволюция биосферы. К.:1982.
Будыко М.И.Эволюция биосферы. Л.:1984.
Моисеев Н.Н., Александров В.В., Тарко А.М. Человек и биосфера.М.:1985.
Уголев А.М.Биосфера и ее тропосфера. М.:1986.
Бигон М., Харпер Дж.,Таунсенд К. Экология. Особи, популяции и сообщества. Т.1, т.2. - М.:1989.
Булатов М. Зміна точки зору на феномен ноосфери // Булатов М.,Малєєв К.,
Загороднюк В., Солонько Л. Філософія ноосфери. К.:1995.
Межжерин В.А. Цивилизация и ноосфера. Кн.1. - К.:1996.
Голубець М.А. Від біосфери до соціосфери.Львів: 1997.
Крисаченко В.С. Людина і біосфера. Основи екологічної антропології. К.:1998.
Питання для перевірки вивченого.
Яким є предмет екології з точки зору вітчизняних дослідників?
Ким з екологів була висловлена ідея існування біосфери?
Ким і коли був введений в науку термін “біосфера”?
Чи існує в сучасній екології єдине визначення поняття біосфери?
Якою є структура біосфери і як вона відображена в визначеннях іі сутності?
До якого рівня організації біотичних систем належить біосфера?
Як пов"язані існування біосфери і людини?
Яким є місце людини в біосфері?
Якими є ознаки біосфери як глобальної екосистеми?
Ким запропонований термін "ноосфера"?
Що сучасні дослідники розуміють під ноосферою?
Реферати.
Біосфера як предмет екології.
Обгрунтування концепції біосфери в науковій творчості В.І.Вернадського.
Складність феномену біосфери і визначення її сутності.
Різноманітність визначень сутності біосфери в сучасній екології.
Філософсько-методологічні засади сучасного пізнання біосфери.
Біосфера як глобальна екосистема.
Місце людини в біосфері.
Коеволюція людини і біосфери.
В.І.Вернадський про перетворення біосфери в ноосферу.
Ноосфера як результат розумного ставлення людини до природи.
ТЕМА 4. ВЗАЄМИНИ ЛЮДИНИ І ПРИРОДИ В ПРЕДМЕТІ ЕКОЛОГІЇ.
План.
4.1.Людина як частина природи і її протилежність.
4.2.Людська діяльність як геологічна сила (концепція В.Вернадського) і
чинник екологічних проблем.
4.3.Аксіологічні аспекти в науково-екологічному пізнанні.
4.1.ЛЮДИНА ЯК ЧАСТИНА ПРИРОДИ І ЇЇ ПРОТИЛЕЖНІСТЬ.
В минулих лекціях ми з"ясували, що недивлячись на різноманітність визначень предмету екології, яка відображає його багатоаспектність, в її предметі залишається вивчення взаємин організму ( взагалі біологічної системи) і довкілля. Крім того, ми знаємо, що людина в ієрархії живих систем репрезентована певним біологічним видом - людина розумна (Homo sapiens). Цілком логічно виникає питання про місце цього виду в біосфері.
Отже, в предмет екології має бути включено вивчення відношення "людина - довкілля". Причому, вивчення взаємин людини з довкіллям потрібно не тільки для знання природних факторів, необхідних для життя людини, суспільства, а й з точки зору вивчення людського впливу на природу.
Крім того, вивчення відношення "людина - довкілля" в широкому спектрі проблем людського існування виявляє зв"язок з суттєвим світоглядним питанням : що є людина і яке її місце в світі?
Не дивно, що стосунки людини і природи цікавили ще древніх філософів. Причому, саме в ракурсі осмислення сутності людського буття. Органічний зв"язок пізнання стосунків людини і природи зі світоглядними питаннями обумовляє включення пласту світоглядних проблем в предмет екології в зв"язку з | | | | | |
